Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

рядки, намагаючись описати велич і красу цього видовища, я не знаходжу потрібних слів. Таку пишноту словами висловити не можна. Просто перед нами височіло дві великі гори, що мали у крайньому разі висоту п’ятнадцять тисяч футів, подібних до яких, я думаю, немає більше в Африці, напевно, і в усьому світі. З’єднані крутоярим вибалком, вони стояли не більше ніж на дюжину миль одна від одної, урочисто піднімаючи просто в небо свою величаву білину. Ці гори схожі були на колони, що підпирають гігантські ворота, і їхні обриси були абсолютно подібними на груди жінки. Від підніжжя вони м’яко заокруглювалися догори і з цієї відстані здавалися зовсім гладкими. На вершині кожної з них височів великий круглий, покритий снігом пагорб, за своєю формою точно відтворюючи сосок жіночих грудей. Крутоярий вибалок, що з’єднував обидві гори, здавалося, мав кілька тисяч футів висоти. Обабіч них, скільки могло охопити око, простягалися такі ж відроги, лінія яких тільки зрідка переривалася горами з плоскими вершинами, дещо нагадуючи знамениту вершину поблизу Кейптауна. Це, між іншим, є досить звичайне геологічне утворення в Африці.

Я не в спромозі описати сліпучу красу цього видовища. У величних окресленнях цих колосальних вулканів — оскільки гори, без сумніву, були потухлими вулканами — було щось таке урочисте і величне, що у нас перехоплювало подих. Деякий час ранкове світло грало, переливаючись, на снігу і на конусоподібних коричневих масах гір нижче лінії снігу. Згодом, наче для того, щоб заховати величне видовище від нашого зору, дивні клубки туману і хмар, поступово згущуючись, заволокли гори, поки нарешті ми ледве могли розрізняти їхній чистий гігантський контур, що вимальовувався, мовби видіння, крізь хмарну пелену. Як ми пізніше встановили, гори звичайно були заховані цим дивним прозорим туманом, що, ймовірно, і ставало причиною того, що нікому з нас не вдавалося раніше розрізнити їх обриси.

Лишень гори зникли у своєму хмарному тайнику, нас знову почала мучити нестерпна спрага.

Добре було Вентфогелю казати, що він відчуває запах води, але куди б ми не дивилися, ми ніде не бачили жодних її ознак. Куди не кинь оком, повсюди був безплідний, знемагаючий од спеки пісок і низькорослий чагарник — звичайна рослинність безводних плато Південної Африки. Ми обійшли навкруг пагорба, з тривогою вглядаючись у навколишню місцевість в надії знайти воду по той бік пагорба, але й там було те ж саме: ніде не виднілося жодної краплі води — ні ямки, заповненої водою, ні калюжі, ні струмочка.

— Ти бовдур! — сердито сказав я Вентфогелеві. — Тут нема води!

Але він усе ж продовжував втягувати в себе повітря, задерши догори свій кирпатий ніс.

— Я відчуваю її запах, баас, — відповів він, — я відчуваю її тут десь, у повітрі.

— Так, — усміхнувся я, — без сумніву, в хмарах є вода, і приблизно місяців через два вона проллється дощем і обмиє наші кістки.

Сер Генрі задумливо погладжував свою білясту бороду.

— Можливо, ми знайдемо її на вершині пагорба, — сказав він.

— Дурниця! — вигукнув Гуд. — Хто чув коли про те, що можна знайти воду на вершині пагорба!

— Підемо й подивимося, — запропонував я.

І без усякої надії ми почали дертися угору піщаним схилом. Раптом Амбопа, який ішов попереду, зупинився наче вкопаний.

— Manzia, manzia! (Ось вода!) — голосно вигукнув він.

Ми кинулися до нього. І справді, там, на самій вершині пагорба, в заглибині, схожій на чашу, побачили найсправжнісіньку воду.

Ми не стали гаяти часу на з’ясування того, у який спосіб у такому непідхожому місці могла опинитися вода, і її чорний колір і непривабливий вигляд не змусили нас вагатися. З нас досить було того, що це вода або щось надзвичайно на неї схоже. Ми стрімголов кинулися до неї і по хвилі, лежачи на животах, пили цю неапетитну рідину з такою насолодою, наче це був напій богів.

Боже мій, як ми її пили! Вгамувавши нарешті свою спрагу, ми зняли одяг і сіли у воду, щоби наша висушена сонцем шкіра могла усотати в себе цілющу вологу.

Тобі, мій читачу, варто відкрутити кілька кранів, щоб із невидимого чималенького котла пішла гаряча й холодна вода, тому тобі не зрозуміти всієї глибини блаженства, якого надало нам борсання у брудній і солонуватій калюжі.

Через деякий час ми вийшли з води, гарно освіжившись, і з апетитом взялися до нашого білтонга, до якого ніхто з нас не доторкався останньої доби, і наїлися досхочу. Потім ми викурили по люльці, вляглися поряд із цією благословенною калюжею у затінку її крутого берега і проспали до полудня.

Увесь цей день ми провели, відпочиваючи біля води і дякуючи своїй долі за те, що нам пощастило цю воду знайти, якою б вона не була. Не забували ми віддати належне і тіні давно померлого да Сильвестра, якому ми були глибоко вдячні за те, що він зберіг для нас це водоймище, так точно зобразивши його на подолі своєї сорочки. Нам здавалося зовсім незрозумілим, у який спосіб вода могла так довго зберігатися. Єдиним можливим поясненням цього я вважав припущення, що якесь підземне джерело, протікаючи під товстим шаром піску, живить це водоймище.

Коли зійшов місяць, ми знову рушили в дорогу, попередньо наповнивши водою по вінця свої шлунки і фляги, і, звичайно, у значно ліпшому настрої, аніж раніше. За цю ніч ми пройшли майже двадцять п’ять миль, але, зрозуміло, води вже більше не зустріли. Все ж наступного дня нам пощастило, оскільки ми знайшли клаптик тіні за купою мурашника. Коли зійшло сонце і на деякий час розігнало таємничу завісу туманів, що огортала гори, ми побачили, що гора Сулеймана і дві величні вершини гір Цариці Савської знаходяться від нас не більш ніж за двадцять миль.

Здавалося, що вони нависли просто над нами і мають вигляд ще величніший, ніж раніше. З настанням темноти ми пішли далі і на ранок наступного дня опинилися біля підніжжя лівих Грудей Цариці Савської, куди ми твердо тримали курс протягом усього нашого шляху. На