Читати книгу - "Дисертація лейтенанта Шпильового"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Галинка подала мені газету і промовила:
— Ось читай, класик.
— А я читав.
— Хвастаєшся?
— Хвастаюсь, — відповів я скромно, і ми знову почали сміятися. Мабуть, ми б реготали ще годнн зо дві, якби у двері не постукали.
Зайшов високий чоловік у формі залізничної охорони.
— Ви цікавитесь Матвієм Петрищевим?
— Так, я.
— Моє прізвище Гречаний. З Матвієм служив в одному взводі. — Він порився в кишенях, дістав товстий потертий гаманець і вийняв з нього фотографію. Два молоді матроси стояли біля клумби з квітами.
— Це я, — сказав Гречаний, — а це Матвій. Хороший був товариш. Ми з ним спали на сусідніх койках. Пригадую, занедужав я трохи, так він за мене на посту дві зміни відстояв. Охайний був. Його помкомвзводу завжди ставив за приклад: військова виправка у Петрищева, казав він, на п’ять з плюсом. Думали командиром відділення його зробити, та не встигли через евакуацію.
Я подивився на фотографію і попросив Гречаного залишити її на деякий час.
Гречаний завагався, а потім вирішив:
— Ну, якщо не назавжди…
— Довго не затримаю, — запевнив я його, — знімемо копію для музею і повернемо.
Гречаний пожвавішав:
— А в музеї Матвія обов’язково треба показати. Тільки подумайте, яку пілюлю фашистам підніс!
— Ви нічого не чули про Матвія уже після вибуху? Що там з ним трапилось?
— Ні, нічого… — зітхнув Гречаний. — Я, правда, розпитував пізніше тутешніх мешканців, але ніхто нічого не знав. Після війни я їздив до його матері і розповів, що знав.
— Так це ви, значить, були в Слобідському?
— Так, я. Важке випало завдання. Вона, правда, на той час уже знала, що Матвія нема, та хіба материнське серце може заспокоїтися?
Гречаний розповів мені багато нового. В основному це стосувалося служби Матвія в частинах охорони. Треба сказати, він ні словом не обмовився про те, що вони охороняли. І ще раз я переконався: Матвій був чудовою людиною.
Ми попрощались. Гречаний дуже просив мене прийти до нього в гості.
— Сад у мене гарний. Вишнями пригощу, полуницями. Приходьте з жінкою.
Галинка почервоніла.
— Обов’язково прийдемо, — пообіцяв я.
Коли Гречаний вийшов, я підійшов до вікна і подивився через вулицю. Мотоцикл не заводився, як ми домовилися на випадок чогось особливого. Хлопець у шкіряній куртці копирсався в моторі.
Наступного відвідувача чекати довелося довго. Години через дві до кімнати зайшла Єлизавета Саржевська.
— Боже мій! — зітхнула вона. — Матвій мав стати моїм чоловіком. Ми дуже любили одне одного.
— Ви пробували його розшукувати? — запитав я.
— Аякже. Коли у місті були вже німці, якось прибігла сусідка і каже: «Там одного нашого військового повели.
Схожий на твого Матвія». Я кинулась до комендатури. Плакала, благала. Хоч одним оком, думала, побачу. Але так і не побачила… А потім мені сказали, що Матвій — зрадник…
— І ви повірили?
Ліза опустила очі.
Я не розпитував, хто переконав її в цьому. Розмова Саржевського і Танюшина ще була свіжа в моїй пам’яті.
Ліза благально подивилася на мене.
— Скажіть, Матвій живий?
Що я міг відповісти їй?
— Зараз збираю дані. Уточнюю. Що ви можете сказати про Матвія як про людину?
Ліза журливо посміхнулась:
— Що я можу сказати? Я ж любила його. Дуже любила.
Я почув історію кохання Матвія. Вона була світла, схожа на тисячі інших і в той же час зовсім неповторна. Ліза показала мені любовно згорнуту останню записку:
«Мила Лізо! Сьогодні я не можу прийти. Тепер навіть не знаю, коли прийду. Ти, мабуть, догадуєшся, в чому справа. Зараз важкий час, і головне — наш обов’язок перед Батьківщиною. Де б я не був, Лізо, я не забуду тебе. Ми ще зустрінемося. Цілую тебе дуже міцно. Матвій».
Лист був написаний напередодні вибуху.
Коли Єлизавета Григорівна пішла, ми з Галиикою довго сиділи мовчки. А потім прийшов ще один відвідувач. Це був Трубников. Я шепнув Галинці:
— Зараз почнуться теревені години на півтори. Вигадай якусь причину, щоб позбутися його.
Трубников увійшов з розкритими обіймами:
— Поздоровляю і як колишній директор музею, і просто як людина. Вражений вашою наполегливістю! Лаври першовідкривача! Чого кращого можна побажати в житті?
Тут він побачив Галинку:
— Охо-хо! Та тут і ваша незмінна супутниця. Разом, значить, шукаєте.
Трубников церемонно поцілував руку Галинці, і це її так збентежило, що вона порожевіла. Колишній директор музею торохтів без упину.
— Правильно кажуть: терпіння і труд усе перетруть. Отак. А тепер ви звернулись до громадськості, і вже, мабуть, відносно Петрищева у вас немає ніяких таємниць?
— Так, майже, — сказав я.
Трубников похитав головою:
— Яким же все-таки обмеженим показав я себе на посаді директора музею! Адже, користуючись своїм становищем, я міг би гори перевернути. А я втратив навіть те, що було. Ну, так що ж ви узнали нового?
— Різне. Ось, наприклад, тільки що приходив товариш Петрищева. Разом служили.
— Значить, товариш живе у Волиогорську? — зацікавлено промовив Трубников.
— Так, — відповів я, підходячи до вікна. Бідолашний мотоцикліст уже заводив мотор. Поруч з ним стояв ще хтось. Він повернувся, і я впізнав Костіна.
Трубников теж виглянув у вікно, і я відчув, що він злякався. Він не відриваючись дивився на Костіна.
Може, вони знайомі? В моїй голові вихором пронеслися думки: «Музей… Украдена фотографія… Аварія автобуса на Заріченському шосе…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дисертація лейтенанта Шпильового», після закриття браузера.