Читати книгу - "Співробітник ЧК"

— Твій дома? — спитав Альошка.

— Нема його, — схлипуючи, відповіла Катерина, — пішов на німців дивитись.

Це було добре: зустріч з шурином не обіцяла Альошці нічого приємного.

— Дай мені вмитися, Катю, — попросив він.

Вона заметушилася, принесла в їдальню миску з водою, чисту білизну і, поки Альошка мився і переодягався, приготувала йому попоїсти. Вона говорила невгаваючи, що на ньому лиця нема, що вона зовсім змучилася через нього, що батько, коли дізнається, не простить йому такої поведінки.

Заспокоївшись, вона сіла проти Альошки і жалібно дивилась на нього.

— Що ж тепер, Альошенько, як будеш далі жити?

Замість відповіді Альошка сказав, продовжуючи жувати:

— Приготуй мені клуночок з собою, Катю, їжі побільше.

— Невже ти знову збираєшся йти? — сплеснула вона руками. — Не пущу! Чуєш, не пущу! Ти вбити мене хочеш? Я татові напишу! Я!..

— Тихше! — гримнув на неї Альошка і, зовсім як це робив колись батько, ляснув долонею по столу. — Не скигли!.. Слухай, Катю, — промовив він м'якше, — цієї ночі я піду. Мені залишатися в Херсоні не можна, обов'язково хто-небудь донесе.

— Я тебе сховаю, Альошенько, жодна жива душа не дізнається!

Альошка нетерпляче поморщився.

— Мені тепер одна дорога: йти звідси. І ти мене не затримуй, все одно піду!..

Помітно змужнілий за останній час, такий худий, що було видно, як під шкірою щік рухаються зуби, Альошка так нагадував батька, що Катерина не наважилася заперечувати. Вона несміливо сказала:

— Куди ж ти підеш, Альошенько?

— В Червону Армію. Татові напиши… Про мене не турбуйся, Катю, я тобі листа пришлю. А чоловікові своєму не говори поки що нічого.

— Ти зараз і підеш, Альошо?

— Кажу тобі, вночі. А їжу ти мені зараз приготуй, я її на подвір'ї сховаю, щоб Глущенко не бачив. Ну, давай, Катю, не гай часу! Стривай, що це?..

На вулиці, недалеко від будинку, раптом протяжно й розпачливо загаласувала людина… Вслід за цим гримнув постріл, аж шибки задрижали і галас обірвався.

Перекидаючи стілець, Альошка кинувся до вікна. Крізь зачинені віконниці нічого не можна було розглядіти, але за кілька секунд він виразно почув тупіт багатьох ніг по бруківці. І майже одночасно пролунав сильний стук у ворота.

— Німці! — промови» Альошка. — Двори обходять. Катю, треба відчинити.

У Катерини тремтіли губи.

— Це по тебе прийшли, Альошенько!..

— Що ти верзеш! Вони двори обходять. Піди відчини, гірше буде!

Вона спробувала підвестись, але не змогла: ноги не гримали її. Тоді Альошка сам кинувся до дверей. Зміркувавши щось, він на ходу відстебнув свій новий військовий ремінь, кинув його під стіл і вискочив на подвір'я.

Ворота гриміли під ударами гвинтівочних прикладів.

— Іду, йду! — гукнув Альошка. — Зараз!..

… Засув чіплявся за криву клямку. Альошці не відразу вдалося скинути його. За ворітьми стояли німці.

— Чому довго не відчиняв? — гримнув один з них, товстий, неголений, з офіцерськими нашивками.

— Не встиг, поспішав, — відповів Альошка і не впізнав свого голосу, сиплого, мов від простуди.

Офіцер, звузивши очі, дивився на його формену гімназичну сорочку.

— Хто ти є? — скрипуче спитав він. — Фронтзольдат?.. Фронтовік?

— Я гімназист, — сказав Альошка, — гімназист, гімназія, учень, розумієте?

Німець гидливо і недовірливо оглянув його з ніг до голови і, відштовхнувши плечем, пішов у ворота.

— Durchsucht alles, schneller![1] — наказав він.

Солдати розбіглись по подвір'ю.

— Хто-небудь заходіль сюда? — спитав, офіцер.

Альошка енергійно замотав головою.

— Ні, що ви, нікого не було!

— Хто в домі?

— Я і сестра з чоловіком. Він торговець, торгує, комерсант, — додав Альошка, пригадавши улюблене слово Глущенка.

Офіцер ще раз зміряв його поглядом і відвернувся.

Стоячи за його спиною, Альошка, затамувавши подих, дивився, як солдати нишпорили по подвір'ю, ворушили багнетами купу хмизу, для чогось заготовленого Глущенком, виламавши двері сарая, нишпорили всередині. Один німець спустився в льох, а двоє зайшли в курник… Вони пробули там кілька секунд і повернулися, нічого не помітивши. В Альошки відлягло од серця.

Зачиняючи за офіцером ворота, Альошка чув, як німці вже ломилися в сусідній двір. Від пережитого хвилювання він відчував втому в усьому тілі. Зараз, коли небезпека минула, йому було соромно згадувати, яким прохальним, приниженим голосом він розмовляв з цим товстим самовпевненим німцем… Плювати! Як би там не було, він врятував Силіна і Катерину, якій теж не поздоровилося б, коли б німці знайшли схованого на її подвір'ї фронтовика. Крім того, він тепер знає, що у своїй гімназичній формі не викликає підозри. Можна було навіть піти в місто і подивитися, що там робиться…

Катерина зібрала Альошку в далеку дорогу. В старий речовий мішок, з яким батько їздив на риболовлю, вона поклала зміну білизни, шкарпетки і всю їжу, яка знайшлася в домі. Поки вона поралась, Альошка дістав з своєї скриньки чисту святкову формену сорочку і запасний ремінь з білою бляхою, на якій ще зберігся вензель другої херсонської гімназії. Сорочку він попросив випрасувати.

Коли Катерина почала прасувати, хлопець одніс мішок у тайник.

Силін спав. Від світла, яке впало йому в очі, він стрепенувся і схопив гвинтівку.

— Це я, — заспокоїв його Альошка, — їсти вам приніс.

Він передав Силіну мішок і кухоль з водою, який прихопив у сінях.

— Пийте хутчій, кухоль