Читати книгу - "Метелик"

рушниці під стіною, а перекинув через стіну, не знаючи, що річка зовсім близько; рушниця, цілком певно, впала у воду. Ісус вважає, що це добре: так її не знайдуть, і мисливці на людей подумають, що ми озброєні. Оскільки вони найнебезпечніші, то з цього боку боятися нічого, адже вони мають лише револьвер і тесак, тож, думаючи, що ми озброєні рушницями, більше не ризикуватимуть. До побачення, до побачення. Якщо нас вистежать і нам доведеться покинути човен, маємо йти вгору за течією струмка до сухого бушу, прямуючи на північ за допомогою компаса. Є великий шанс, що через два-три дні ми вийдемо до табору смерті «Шарвен». Там доведеться комусь заплатити, щоб попередив Ісуса, що ми в такому-то місці. Колишні каторжники відчалюють. Минає кілька хвилин, нічого не чутно й не видно.

День у буші настає дуже своєрідно. Здається, ніби ми перебуваємо під аркадами, на які сонце падає згори і які жодного променя не пропускають униз. Стає душно. Ми втрьох – Матюретт, Клузіо і я – залишилися самі. Наша перша реакція – сміх: усе пройшло, як по маслу. Одна незручність – зламана нога Клузіо. Він запевняє нас, що тепер, коли її взято в дерев’яні шини, вона не болить. Ми просто зараз можемо приготувати собі каву. Ми справді розводимо вогонь і випиваємо по великій кварті чорної кави, підсмаченої цукром-сирцем. Смакота. З учорашнього вечора ми витратили стільки енергії, що не маємо сил ні поглянути на речі, ні оглянути човен. Подивимося пізніше. Ми вільні, вільні, вільні. Минуло рівно тридцять сім днів, як ми прибули на каторгу. Якщо втеча увінчається успіхом, моє довічне ув’язнення виявиться недовгим. І я вголос запитую:

– Пане голово, наскільки тривалим є довічне ув’язнення у Франції? – І заливаюся сміхом. Матюретт, у якого також довічне, сміється разом зі мною.

– Про перемогу співати рано, – зупиняє нас Клузіо. – До Колумбії дуже далеко, а цей човник, видовбаний з обгорілого дерева, навряд чи годиться, щоб вийти на ньому в море.

Я не відповідаю, бо, чесно кажучи, до останнього моменту вірив, що цей човен – усього лише пірога, що має доставити нас до справжнього судна, на якому можна вийти в море. Зрозумівши, що помилявся, я не наважився щось там казати, щоб не бентежити своїх супутників. Окрім того, оскільки Ісус поводився так, начебто все нормально, я не хотів подати виду, що не знаю, які човни зазвичай використовують для втечі.

Перший день ми провели в розмовах, водночас знайомлячись із невідомим для нас бушем. Мавпи й невеличкі, схожі на білок істоти виробляють над нами неймовірні кульбіти. Прийшло пити й купатися стадо пекарі – різновид диких свиней. Їх не менше двох тисяч. Вони заходять у бухту й плавають, зриваючи навислі корені. Хтозна-звідки взявся кайман і зловив за лапу порося, яке верещить, як різане, і тоді всі свині нападають на каймана, залазять на нього, намагаючись укусити в кутиках його величезної пащеки. Від кожного удару крокодилового хвоста праворуч і ліворуч у повітря злітає якесь порося. Одне вже прибите й плаває черевцем догори. Супутники одразу ж його з’їдають. Бухта почервоніла від крові. Сцена тривала двадцять хвилин, крокодил тікає у воду. Більше ми його не бачили.

Ми добре виспались і вранці зробили каву. Я зняв куртку, щоб помитися великим шматком марсельського мила, яке знайшов у човні. Узявши мій бістурі, Матюретт так-сяк голить мене, потім Клузіо. У нього самого борода не росте. Коли я піднімаю куртку, щоб одягтися, з неї спадає величезний волохатий чорно-фіолетовий павук. Волосинки дуже довгі, на їхніх кінчиках маленькі блискучі кульки. Він важить щонайменше грамів п’ятсот, дуже великий, я з відразою його розчавлюю. Ми вийняли з човна всі речі, з діжкою води включно. Вода має фіолетовий відтінок: напевно, Ісус всипав забагато марганцівки, щоб вона не псувалася. У герметично закоркованих пляшках сірники й трут. Компас виявляється учнівським, він тільки вказує південь, північ, схід і захід без жодних поділок. Оскільки щогла не перевищує двох з половиною метрів, ми зшиваємо мішки з-під борошна у формі трапеції, для міцності обшивши по краях мотузкою. Я роблю невеличкий клівер у формі рівнобедреного трикутника: він має допомагати тримати ніс човна над водою.

Ставлячи щоглу, я помічаю, що дно човна дуже неміцне: отвір, у який входить щогла, геть сточений і зношений. Коли я вкручую болти, щоб закріпити петлі для тримання стерна, вони входять у днище, наче в масло. Човен трухлявий. Цей паскудник Іcуc посилає нас на певну смерть. Згнітивши серце, я показую все це іншим, не маючи права це від них приховувати. Що робити? Коли Ісус прийде, змусимо його знайти безпечніший човен. Для цього заберемо в нього зброю, і я, взявши із собою ніж і сокиру, поїду з ним у селище за іншим човном. Це дуже ризиковано, але не настільки, як вийти в море в цій домовині. З продуктами все більш-менш нормально: бутель олії в плетінці й наповнені борошном з маніоки пляшки. З усім цим можна пливти далеко.

Цього ранку перед нами розігрався дивний спектакль: банда мавп із сірими мордами билася з мавпами з чорними волохатими мордами. У процесі бійки Матюретт отримав шматком гілки по голові й має тепер велику, як горіх, ґулю.

Минає п’ять днів і чотири ночі, відколи ми тут. Цієї ночі дощ лив як з відра. Ми ховалися під листям диких бананів. Вода стікала по їхній блискучій поверхні, і ми залишилися сухими, тільки ноги промокли. Уранці за кавою я думаю про те, наскільки злочинним виявився Ісус. Скориставшись нашою недосвідченістю, він спихнув нам цей трухлявий човен. Виграючи п’ятсот чи тисячу франків, він посилає на певну смерть трьох людей. І запитую себе, чи не слід його прикінчити, коли змушу дістати новий човен.

Крики сойки розбурхують усю нашу невеличку компанію, вони такі різкі й неприємні, що я кажу Матюретту взяти тесак і піти глянути, що там діється. Минає п’ять хвилин, він повертається й подає знак іти за ним. Ми опиняємося в місці десь за півтори сотні метрів від човна, і я бачу чудесного фазана або водоплавного птаха, удвічі більшого за великого півня. Він потрапив у сильце й тепер висить, підвішений за одну ногу на гілці. Ударом тесака я стинаю йому голову, щоб він припинив свої нестямні крики. Прикидаю вагу: щонайменше кілограмів п’ять. У нього такі самі, як і в півня, шпори. Ми вирішуємо його з’їсти, але, поміркувавши, доходимо висновку, що ту петлю хтось та поставив, отже, мають