Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

274
0
09.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я, зомбі" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 34
Перейти на сторінку:
безпорадно роззираючись навкруги… Пустили якусь дурепу до мікрофона!.. Мене аж нудить почало. Господи, стільки вже чув я на своєму віку цих фраз, — то жорстоких і безпощадних, як сталь, то по-газетному ділових, найбільше ж отаких… довжелезних, ідіотськи самовпевнених і напханих убогими штампованими розумуваннями! Не знаю, як кому, а мені ті словеса свого часу просто вивертали мізки. Не можна слухать оцю балаканину — й зоставатись при своєму розумі. Дивно, що люди чомусь не помічали цього. Певне, їм було достатньо, що в магазинах можна купить сякоготакого їдла, а на вулицях не смалять з автоматів. Вони просто не тямили, що з них роблять дурнів. Мислячи такими звироднілими й безсенсовими схемами, як «держава», «хліб», «материнство», вони не бачили, що життя в цій державі все більше й більше перетворюється в зґвалтування, причому, зґвалтування масове, безперервне, таке, що ніколи не кінчається. А от як хочеш протистояти йому — тебе починають бити. Спочатку дають понюхати кулака, затягнувши у якусь затишну кімнатку, а як знов берешся за своє — б'ють чоботом у живіт. Або кидають за дроти. Я заплющив очі, й переді мною знову, фізично зримо й відчутно, постало: кабінет з панелями карельської берези, селектор і зелена панцерна шафа у кутку… «Органы кагебе уже вас предупреждааали!.. — кричав мені пацюкуватий драб у цивільному, і щоки його тряслися. — Вас уже вышвырнули из университета за антисоветскую деятельность!..» — «Стій, дядьку… стій! — не церемонячись, урвав я його. — Ти… того… бреши та не забріхуйся, справді! Мене виключили за бійку, а не…» — «Я сказал: за антисоветскую деятельность! — гаркнув пацюкуватий. Тоді відкинувся на спинку крісла й став свердлить мене очима. — Хорошо, — сказав він за хвилину. — Давайте поговорим откровенно. В самом деле… — Роздратування все ще не покидало його. — Вот, например, стихотворение… вы переписали его своей рукой, верно?» Я кивнув. Це був вірш про дядька, котрий там щось поцупив на колгоспному полі, й мені сподобалися в нім слова про те, що не дядька треба в тюрму садити, а якраз навпаки — начальників, причому що вищого рангу, то краще. Оце так, думав я, переписуючи того вірша. Оце добре… так їм, гадам, і треба! «И что здесь можно найти… прямо удивляюсь!.. — похитав головою пацюкуватий. — Ну, украл какойнибудь его родственник мешок этих… как бишь… мешок буряков!.. Ну, а он тогда взял да и написал этот стих!» Я засміявся, не приховуючи зневаги. Пацюкуватий подивився на мене із здивуванням: «Вы не согласны? Так давайте дискутировать… пожалуйста… давайте будем с вами дискутировать, и я вам докажу, что вся эта ваша антисоветская деятельность… не что иное как чушь!» — «Давайте, — погодивсь я. Мені було легко як ніколи в житті. Так чи інак, а сидіти доведеться… то що тут з ними чикатися?! — Ми зробимо так, — почав я, — ви напишете статтю… про ету антісовєцкую дєятєльность і все таке… і я напишу статтю… свою, про свою власну антирадянську діяльність… і ці обидві статті ми надрукуємо в газеті… ну, скажімо, «Радянська Україна»… згодні?»

Пацюкуватий стиснув щелепи. І нічого не сказав, тільки глянув з такою ненавистю, що в мене аж мороз по шкірі пішов. «Да какую статью, — обізвався другий, од вікна. — Статью он будет писать… культурный! Там, товарищ генерал, у них в комнате такое творится… мусор, бутылки изпод водяры… алкаш он, а не писатель!» Пацюкуватий аж зрадів. «Вот, — закричав він, тицяючи в мене пальцем, — вот ваша культура… Вы только на это и способны — водку пить да баб трахать, больше ни на что! Уберите его с моих глаз, товарищ майор, я не хочу его видеть… этого подонка, уберите прочь, уберите к дьяволу, а то во мне просыпается зверь!..» — і він ефектно рвонув комір сорочки.

– Є новини! — сказав Мурат, неждано виринувши з натовпу. — Все йде за планом. Після мітингу організовано похід до пам'ятника. Буде покладання квітів.

— То й що?.. — буркнув я, одриваючись од роздумів.

— Ще не знаю. Але… ее… пес, помоєму, закопаний десь тут. Так що треба шукать.

— Пса, чи що?! — вирячивсь я на нього. — А… а на якого дідька він нам здався б, скажи?!

Якусь хвилю ми дивилися один на другого, як два блазні, — а тоді Мурат втямив, що до чого, й аж сплюнув убік.

— Акцію швидше всього проведуть біля пам'ятника, — замислено буркнув він. На моє блазнювання він давно вже не звертав уваги. — Аби ж хоч приблизно знать, яким чином…

— Нічого не вдієш. Єдиний орієнтир — Малевич, — сказав я. — Між іншим, якби ми вчора полоскотали того драба ножакою попід ребра… ну гаразд, мовчу! Допити я буду провадить тепер разом із Барабашем: він хоч і тупий як валянок, але мене розуміє з півслова…

Поруч як зпід землі виріс МурМур. Він був у якійсь зачовганій куртці й лахматому шоферському картузі, насунутому на очі.

— Ситуація прояснюється, — сказав він. Тоді добув пачку «Мальборо» і, нагнувшись, зубами висмикнув цигарку. — З міста передають, — він клацнув запальничкою, — що демократи теж провадять демонстрацію. На головній вулиці. Кількість учасників — більше п'ятдесяти тисяч. Ну, й плюс агенти, роззяви, провокатори…

— Маршрути перетинаються? — поспитав Мурат.

МурМур спробував посміхнутися, але це йому не вдалося.

— Теоретично — ні. Ну, а на ділі…

— Ясно? — глянув на мене Мурат.

Я кивнув, показуючи на майдан. Жменя добродіїв з червоними й лазуровошарлатовими прапорами, а за ними і той робітний люд, а за тим людом роззяви, ріжного штибу агентура і наші командос, розсіяні по всенькому тлумиську, — рушили з місця й, товплячись, висипали насеред вулиці. Десь узялося міліційне авто й, блимаючи мигавкою, що крутилася, як дзига, попхалося в голові колони. Час од часу міліціянти грімкими голосами гукали в мегафон, щоб усі зайві забиралися геть зперед колони і взагалі під три чорти. Ми з Муратом плентали у тому стовпиську нога за ногою і почувалися як обпльовані. Я крутив головою, роззираючись: з десяток наших людей робили те ж саме.

— Об'єкт не виявлено… — прошепотів Барабаш, наближаючись до мене. — Слухай… того… це часом не пастка, га?..

Я знизав плечима. Я не знав. Це могло бути що завгодно і могло бути навіть пасткою. А ще б пак, подумалося мені,

1 ... 21 22 23 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"