Читати книгу - "Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль"

«Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі — склад зброї, а в кожній хаті — друг-товариш. Вибить його з Трипілля було — це все одно, що он того дуба вирвать» [29, с. 31, 32].

Є така приказка: «Хоч убий москаля, а він зуби вискаля». Дарма що набили трипільці москалів як мух — ті знову почали лаштуватися до походу. Хіба Москва колись жаліла своїх вояків? Вона готова засипати їхніми трупами чужі позиції, лише б здобути перемогу. Будь-якою ціною, але бути зверху — такий принцип Москви. Була ще й інша причина: на Київ насувався голод. А москалі звикли жити не працею, а грабунком. Правило у них таке було: «Не награбуєш — ходи голодний». Вся їхня «ідеологія», власне, зводилась до кендюха, який треба набити чужим коштом.

Але, побоюючись, що Зелений сам може прийти «в гості» по їхні душі, комуна 12 липня оголосила в Києві стан облоги. Військово-мобілізаційний відділ при Київському губернському комітеті більшовицької партії взявся формувати «війська Трипільського напрямку». Брали не тільки комуністів, комсомольців, робітників, курсантів, а й київських нальотчиків, грабіжників і злодіїв. Все це чортовиння об'єднували російська мова і бажання здобути харчі. Комісари так і казали їм: «Візьмете Трипілля — віддаємо вам його. В ньому — все ваше». Командували розбійним воїнством губернський військовий комісар Павлов та Яша Епштейн, який намагався заховатися за прізвищем Яковлєв. Особливим уповноваженим Ради оборони з придушення повстання у Трипільському районі призначили зрадника-малороса Колю Скрипника.

А Трипільщина вже перетворилася на великий козацький табір. Люди готувалися до війни з лютим ворогом. Тільки у Злодіївці зібралось 5000 піших та 300 кінних козаків. «Оружие имеется в достаточном количестве», — доповідати московські шпиги. Повстанці стояли у Стайках і Черняхові. Їхні сторожові пости виглядали комунарів північніше Козина і в Підгірцях. На трипільських кручах, Дівич-горі, інших висотах пантрували Дніпровську флотилію гармати і кулемети повстанців.

Убезпечивши свій район, Зелений із частиною повстанців несподівано вирушив на Лівобережжя. Він мав намір здійснити у Переяславі історичний акт — скасувати Переяславську угоду, яку колись підписав з кацапами Богдан Хмельницький.

Рейд був успішний: дорогою розбили кілька ворожих частин, а в самому Переяславі захопили в казначействі «придане» для пограбованих трипільських жінок — велику суму грошей, зокрема 6 пудів срібних.

Козацьке військо в Переяславі зустрічали радісно — на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками «народ» вибрати ірода московського за рідного батька, вилилось ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки…

Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи, скликаючи людей.

— Віднині і навіки-віків Україна буде вільною! — голосно і весело пролунало на майдані.

— Вільна-а-а-а! — відгукнувся майдан. — Вільна-а! Слава отаманові Зеленому!

Та довго святкувати не довелося — треба було вертатися до Трипілля, на яке знову посунули хмари московської сарани. У той день розлючені москалі атакували родинне село отамана з повітря, скинувши з літаків на сільські хати 15 пудів фугасних і розривних бомб. «Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар», — раділи кати [45, с. 38].

Московська влада не могла вибачити Зеленому «страшної наруги» над «віковічною дружбою двох братніх народів», тож знову вирушила в похід проти нього. Змагання набувало принциповості — хто ж кого?!

Спочатку генеральний наступ на Трипільському фронті планувався на 17–18 липня, відтак начальник авіазагону просив командування негайно роздобути 100 пудів бензину, що дало б можливість вилітати 6–8 літакам та продовжувати бомбардувати села і «дерзких повстанцев, угрожающих Киеву». Окупанти зазначали, що літаки справляють «большое моральное действие на противника» [45, с. 38].

Каральною експедицією керувало тепер вище керівництво Красної армії, включно із працівниками Генерального штабу. В операції взяли участь: Київський загін (1590 осіб, 2 гармати), Васильківський відділ (1200, 6 гармат), Лівобережний загін (400), відділ Маслєннікова (870), Ржищівська ватага з 450 башибузуків. З Обухова вже наближався шеститисячний загін, серед якого було багато курсантів, а то були сміливі й безжальні хлопці. Потужна сила плила Дніпром — пароплави «Адмірал», «Трахтемирів», «Поспішний», «Доротея», «Вірний», «Кур'єр» і бронекатер № 1, а також авіація і броньовики. 12 тисяч зарізяк йшло на «мокре діло». Загальне керівництво здійснював військовий нарком Подвойський.

За даними червоної розвідки, 10000 повстанців готувалися до зустрічі непроханих гостей. Звичайно, Зелений, як досвідчений партизан, не збирався приймати фронтові бої. Його військо ніби розчинилося в повітрі. Мовляв, заходьте, «дорогі гості», не бійтеся, ніяких повстанців тут немає. Десь щезли, мабуть, втекли. Червоні лазутчики ніде не могли виявити зеленівців. Начальству доповідали, що «бандітов ніґдє нє відно», нема їх і в Германівській Слобідці, і в Матяшівці, і в Черняхові — аж сюди дійшли більшовицькі вивідувачі.

Москалі «переможно» котилися вперед. Та раптом на них наскакували — чи то з кущів, чи з болота, чи вночі, «каґда ані атдихалі» від пекельної роботи. У Злодіївці, наприклад, 21 липня месники відправили у пекло за довідкою про заслуги перед комуною три десятки червоних курсантів. А тоді несподівано вдарили у плечі Добротіну, притиснули його банду до Гусачівки і давай сікти-рубати. Довелося «русскому братіку»