Читати книгу - "Таємнича Африка, Герман Фрайберг"

Я не послухав його. Повернутися? Це було б просто смішно.

Наступного дня сталася дуже неприємна подія. Наш осел, навантажений бурдюками з водою, спіткнувся і впав так невдало, що з бурдюків повискакували затички і коштовна рідина розлилася. У нас лишилося її хіба що на день. Спершу ми домовились пити по кілька крапель, а потім, коли стало ясно, що вода кінчається, тільки змочували палаючі губи. Тварини похнюпили голови: їх теж мучила спрага. Довелося далі йти пішки і вести їх за собою.

Ослові нічого було вже нести, і ми відпустили його. Він ще кілька годин плентався за нами, а потім упав і здох.

Я відчував, що зовсім знесилився. Я мало спав, мало їв і ще менше пив. Ібрагім, син пустелі, стійко терпів усі злигодні. Він спокійно йшов собі поряд зі мною. Розум і досвід підказували мені, що нам треба берегти сили.

Прокинувшись уранці наступного дня, я побачив, що Ібрагімове місце поряд зі мною порожнє. Він зник, зник і його осел, який учора ледь чвалав за нами. Я хотів погукати хлопця, та з пересохлого горла вирвалось тільки якесь хрипіння. Я глянув на коня. Ібрагім спутав йому передні ноги. Він понуро стояв недалеко від моєї постелі, влаштованої з шерстяної ковдри і сідла замість подушки. Я був такий виснажений, що знову заснув.

Зненацька я прокинувся: щось мокре й холодне торкнулося до мого лиця. Я інстинктивно схопився за рушницю — вона лежала поряд — і закричав, вірніше хотів закричати, а насправді лиш стиха захрипів. Та тут же роздивився, що темна страшна тінь наді мною — мій кінь.

Він жадібно лизав мою ковдру. Сон зовсім покинув мене. Я схопив брудну ковдру і притис її до губ. Випала рясна роса. Всюди, куди б я не простяг руку, було вогко.

Я знову підвівся, щоб подивитися, чи немає де Ібрагіма, і в темряві побачив на дюнах якісь дивні постаті. Кінь підвів голову і почав неспокійно перебирати ногами. Раптом він злякано шарахнувся. В мене теж мороз пішов поза шкірою: почулося бридке виття і скигління. На вершечках дюн збиралися гієни і шакали.

Мене охопила злість, породжена слабістю і безпорадністю. Я не хотів здаватися цим потворам без боротьби. Витягши з-під ковдри рушницю, я прицілився в середину найбільшої зграї, гримнули два постріли. Звірі, виючи, кинулись врозтіч. Але ненадовго. Поодинці, насторожено, хижо втягуючи носом повітря, вони повернулися назад, посідали, як собаки, на безпечній відстані й стали чекати.

Їх збігалося дедалі більше, і незабаром знову почався концерт, від якого в мене кров холола в жилах. В нічній тиші далеко лунав сміх і тужливе завивання: «У-у-у! У-у-у! У-у-у!» Я знав, що гієни їдять тільки падло і рідко накидаються на живу істоту. Але від думки, що вони вперто чекають моєї смерті, на серці було важко.

Так минула перша ніч. Вранці, коли виглянуло сонце, облога моя зникла. Я заснув. Мені приснилися струмки між зеленими берегами, блискуча вода. Цього разу я прокинувся від нестерпної спеки. Тіло було ніби налите свинцем, всі суглоби боліли, в голові шуміло. Я спробував підвестися, але знову безсило впав на ковдру. Кроків за десять від мене хрипів кінь. Чи не звільнити бідолашну тварину від мук кулею? Ні, я рішуче відкинув цю думку. Почекаю, подарую і собі, й коневі ще один день. Якщо до завтрашнього ранку ніщо не зміниться, тоді…

Незважаючи на тяжкий стан, в якому я перебував, думати про це не хотілося. Я на превелику силу вибрався рачки з западини і повільно поповз на гребінь найвищої дюни. Звідти далі було видно, і я сподівався, що побачу Ібрагіма. Тут я й лишився лежати, бо був надто кволим, щоб повертатися назад.

Я опам'ятався вночі, коли випала роса. Наді мною ясніло чисте, усіяне зорями небо. Я злизав з рук крапельки роси, потім поповз далі і добрався до невеликої піщаної улоговини. Обминути її я не міг, шлях був занадто довгий. Я просто скотився вниз — і опинився наче в мішку. Вибратися з улоговини я не мав сили.

Дно її було вкрите галькою. Я, мабуть, позлизував росу з кожного камінця, що витикався з піску. Вони нестерпно муляли в боки, і все-таки я був радий цій кам'яній постелі: якби не вона, коштовна волога увійшла б у пісок.

Як і минулої ночі, скоро залунало скигління і виття, його чути було дедалі ближче, дедалі більшими ставали темні тіні моїх примарних могильників. Ось вони підступили так близько, що я міг би дотягтися до них руками. Вони, здавалося, зовсім перестали мене боятися, бо я лежав нерухомо, геть ослаблий, а голод ще збільшив їхню жадібність. Петля навколо мене затягувалась. Однак від кожного мого руху вони відскакували назад. Це заспокоювало мене.

Раптом я помітив, що одній гієні — вона здавалась мені доісторичним чудовиськом, бо від страшної кволості я вже починав марити, — одній гієні набридло грати в цю гру, набридло гасати навколо. Вона сіла по-собачому на задні лапи і почала спокійно розглядати мене. Я, наче загіпнотизований, не міг одірвати погляду від її блискучих зелених очей. Звірі не знають жалю: їм не властиве це почуття. Мене скував жах. Я дивився на гієну з тривогою і переляком. Ось вона підвелася і стала переді мною. Нас розділяли якихось три метри. її очі, що тепер горіли червоним вогнем, повільно наближались до мене. Вона хижо вищирилась, і я побачив страшну щелепу, дужчу, ніж у лева. Серце в мене калатало в грудях. Я не мав із собою ніякої зброї. А за першою гієною наближалась друга, така сама велика, така сама мовчазна. Їхні волохаті морди були вже зовсім поряд. Від них нестерпно смерділо падлом. Ось вони вже біля самісінького мого обличчя! І тут нерви не витримали.

До мене враз повернулася сила. Я рвучко підвівся