Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— То розкажіть нам щось просто так. Скажіть, що тут таке?… І ви ж, мабуть, знаєте пансіонат «Шовкова косиця»? Чому його закрито?
— Я не можу вам сказати, — жінка злякано озирається. — Не питайте мене про це. Тут ніхто вам не скаже.
— Якщо ви так боїтеся, чому не поїдете звідси?
— Я не можу. Якщо я помру деінде, а не тут, хто подбає про мене? Та я й не можу поїхати. Ніхто з нас не може.
— А багато людей тут? — Ліка зацікавлено озирається. — Щоб ми дарма не ходили.
— На лівий куток не йдіть. Там… там… не йдіть і все.
— А що там, небезпечно?
— Так.
— Наталко, а там же Мар’ян з Аліною! — Ліка підхопилась. — Швидше, треба їх знайти!
— Ой, біда! — Докія Петрівна обхопила голову руками. — Не ходіть туди, бо нема їх уже. Не знайдете… Вони самі вас тепер знайдуть. Ой, лишенько! Що то тепер діяти? Видить Бог, я не хотіла того…
— Що, що там таке? — Ліка нестямиться з жаху. — Негайно кажіть!
— Справді, що тут діється? Чого це ви голосите?
Вони повільно озираються. У дворі стоїть Мар’ян, поряд з ним — Аліна, живі-живісінькі. Аліна здивовано дивиться на портативну божевільню.
— Ну й люди тут! — Мар’ян спльовує в траву презирство й лють. — Позаростали бур’янами, поховались, як щури, не виходять, скільки не клич. Добридень, ґаздине, як ся маєте?
— Живі… вони живі, — жінка молитовно склала руки. — Та як ви там тільки ходили?
— А що там ходити… Пустка. — Аліна сідає в траву. — Добре, що вас надибали. Тут що, нікого нема живих — окрім вас?
— Так, дітки, нема нікого… живих.
— Досить, — Ліка рішуче підводиться. — Що ви тут розвели: живі — неживі, то є там хто чи нема? Яка трясця тут діється?
— Нічого, — Докія Петрівна вже знову безбарвна й байдужа. — Нічого тут не діється. Нема чого розказувати. Молоді постаріли, старі — повмирали, ото й усе. Що тут цікавого?
— То може, є якісь казки чи легенди? — Аліна дістає зошит. — Якщо ви остання, ваше знання не повинно зникнути.
Розкажіть нам.
— Гаразд. Але це — просто казка.
— Та добре, добре.
— Ото слухайте. Отам у горах мадяри побудували замок. Більший, ніж Мукачівський, неприступніший. І будував його Золтан. Той Золтан був сином полоненої русинки і князя Алмоша. Алмош так палко покохав полонянку, що віддав своєму синові цей край з усіма селами. А Золтан збудував собі замок. Він був дивний чоловік. Ніхто ніколи не бачив, щоб він радів чи сумував. Він був заглиблений у свої думки, наче спав. Але його боялися. Хтозна, що чекати від людини, яка постійно заглиблена в себе.
Це тепер тут пустка, а в ті часи тут було багато сіл і міст, що ховались у горах і вміли боронити себе. Процвітала торгівля, було багато людей, добре жили. І коли став Золтан, то зігнав усіх на будівництво замку.
Та русини не бажали коритися. Замок ріс — росла ненависть русинів до мадярського байстрюка. Але всі повстання Золтан жорстоко придушував. Кажуть, то був чоловік надзвичайної вроди: високий, гінкий, з довгим русявим волоссям і глибокими синіми очима, і тільки тверді вилиці і круте підборіддя видавали його справжній норов. Дуже любили Золтана жінки, а він не любив жодної. Скільки дівчат через нього втопилися чи кинулися в прірву — ніхто не лічив, та Золтан наче й не помічав того.
Роки йшли, замок ріс, старіли і помирали слуги Золтана, і тільки він сам, здавалося, не мінявся. І коли замок добудували, озирнулися — край спустів. Хто загинув, кого вбили князеві посіпаки, а хто втік, та стало видно: замок стоїть серед пустки. Кілька сіл у горах збереглося, але то було ніщо. А Золтанові, схоже, все було байдуже. Він зачинився в замку, і більше його не бачили. Кажуть, там він вивчав давні книги, яких не можна торкатися жодному смертному, щоб не занапастити свою душу. Та Золтану й до цього не було діла. Він вже спробував одне закляття на собі — тому, вочевидь, не старівся. І тоді почав шукати таке, що подарувало б йому вічне життя.
— І знайшов? — Наталка напружено чекає.
— Так, знайшов. Він відрікся від Господа Бога нашого і запродав душу дияволові. Відтоді, як він зачинився в замку, минуло багато років. Про Золтана забули. Тільки в казках ще згадували дивного володаря замку. Край знову ожив, знову люди вели торгівлю, будували хати, розводили отари. Аж ось почалася серед людей пошесть. Ото ходить людина, лягає спати здорова-здоровісінька, а на ранок — мертва. Помирали здебільшого молодиці та дівчата, а ще малі діти. І у всіх на шиї був знак — дві маленькі ранки. Люди злякалися. Пошесть поширювалась, ніхто не знав, як порятуватись.
А був на Токаї один старий чоловік. Сам він був не русин, а волох. Багато мандрував він на віку, багато бачив, читав старі книжки і від будь-якої хвороби знаходив ліки. Ото звернулись до того старого русинські старости. І той чоловік приїхав. Звали його Титус. Він приїхав сюди, в оці долини і сказав: «Ця пошесть пішла з замку Золтана. То він винен». Над словами старого тільки посміялись, бо хто пам’ятав Золтана? Ніхто. Тоді Титус сказав: треба розрити могили всіх, хто помер від пошесті, і ви побачите, що моя правда.
І чоловіки послухалися старого, вирішивши, що гірше не буде. Одна за одною, відкрили всі могили — і тих, хто помер недавно, і тих, хто помер на самому початку. І що там побачили? В трунах лежали люди —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інший вид, Алла Сєрова», після закриття браузера.