Читати книгу - "Погоня за вівцею, Муракамі Харукі"

Послухайте, що я вам скажу. Я цілу ніч думав про своє становище — і збагнув, що мені майже немає чого втрачати. З дружиною розлучився. З роботи хоч сьогодні готовий піти. Квартиру наймаю, а серед домашніх речей немає нічого пристойного. Вся моя власність — два мільйони ієн заощаджень, зужитий автомобіль і старий кіт. Одяг давно не модний, а платівки — ніби з антикварної крамниці. Ні слави, ні положення в суспільстві, ні успіху в жінок. Ні таланту, ні молодості. Базікаю всяку нісенітницю — і потім жалкую. Одне слово, як ви сказали, — посередність. То що ж я міг би втратити? Скажіть, якщо знаєте.

Мовчанка тривала досить довго. За той час я встиг відірвати нитку, що заплуталася під ґудзиком сорочки, і намалював кульковою ручкою тринадцять зірочок у записнику.

— У кожного є одна-дві речі, які він не захоче втратити. Є вони і в тебе, — промовив чоловік. — Розшукувати такі речі — наш фах. Можна бути певним, що в людини є щось схоже на точку рівноваги між жадобою і гордістю. Як у всіх твердих тіл — точка рівноваги. А усвідомлює вона її існування лише тоді, коли вже втратила її… — і на хвилину чоловік замовк. — Однак мова про це піде пізніше. А тепер я не хочу сказати, що не зрозумів суті твоєї запальної промови. З твоїми вимогами я вирішив погодитися. Я не збираюсь зайвий раз утручатися. Можеш робити так, як хочеш. Один місяць… Згоден?

— Згоден, — відповів я.

— Ну, тоді бувай!

І чоловік поклав трубку. Поклав так, що в мене на душі лишився гіркий присмак. І щоб прогнати його, я тридцять разів віджався від підлоги, двадцять разів присів, вимив посуд і виправ білизну, що зібралася за останні три дні. Відразу після цього поганого настрою наче й не було. Була прекрасна вереснева неділя. Літо кудись ділося як давній призабутий спогад.

Я надягнув нову сорочку, вліз у "лівайси" без жодної плямки кетчупу, натягнув на ноги однакові за кольором шкарпетки і причесався щіткою для волосся. Однак відчуття недільного ранку, яке я мав у сімнадцятирічному віці, не повернулося. Це ж зовсім природно. Хоч би що казати, роки взяли своє.

Я вивів із стоянки під будинком свій перестарілий фольксваґен і, відправившись на ньому до супермаркету, купив дюжину котячих консервів, коробку з піском для кота, дорожню бритву і нижню білизну. У кондитерській я сів за прилавок і, попиваючи каву, майже позбавлену смаку, закушував пампушками з корицею. У дзеркалі на стіні за прилавком, уминаючи пампушок, відбивалася моя фізіономія. Тримаючи надкушений пампушок у руці, якусь хвилину я придивлявся до себе. І мене зацікавило, що думають про мене інші люди, коли бачать моє обличчя? Та, звісно, мені не дізнатися, що там вони про мене думають. Я доїв пампушок, проковтнув рештки кави і вийшов надвір.

У туристичному бюро перед залізничною станцією я замовив два авіаквитки на завтра до Саппоро. Потім, уже всередині станції, придбав парусинову сумку на ремені й непромокального капелюха. Я оплачував покупки, витягуючи з конверта одну за одною десятитисячні банкноти, та, здавалося, їх не ставало менше. Скоріше навпаки — менше ставало мене самого. Ось якими бувають гроші в цьому світі. Їхнє зберігання дратує, а витрачання псує настрій, робить нещасним. Нестача ж породжує огиду до самого себе. А коли відчуваєш огиду до себе, хочеться їх витрачати. Та грошей більше немає. Немає і порятунку.

Сівши на лавку перед залізничною станцією, я скурив дві сигарети — і вирішив більше не думати про гроші. Пристанційну площу цього недільного ранку заповнили батьки з дітьми та молоденькі парочки. Окидаючи їх неуважним поглядом, я раптом пригадав, що сказала дружина перед розлученням — мовляв, чи не краще було обзавестися дітьми?.. Ясна річ, було б зовсім природним у моєму віці мати декількох дітей. Однак досить мені було тільки спробувати уявити себе батьком, як я занепадав духом. Мені здавалося, що в дитинстві я не хотів би мати такого, як я, батька.

Обхопивши обома руками пакети з покупками, я скурив ще одну сигарету, а потім, проштовхнувшись крізь людський натовп до стоянки супермаркету, скинув їх на заднє сидіння автомобіля. Поки на заправці мені в автомобілі міняли мастило і заливали бензин, я зайшов у найближчу книгарню і купив три томики книжкової серії. На це пішло ще дві десятитисячні банкноти, а кишеня заповнилася рештою дрібних грошей. Повернувшись додому, я висипав дрібні монети у скляну чашу на кухні і помив обличчя холодною водою. Мені здалося, ніби відтоді, як я прокинувся, минула ціла вічність, а насправді на годиннику не було ще і дванадцятої.

Подружка повернулася о третій пополудні. На ній була картата сорочка і гірчичного кольору бавовняні штани. На очах темні окуляри — настільки темні, що від одного погляду на них боліла голова. З її плеча звисала велика парусинова сумка — така, як у мене.

— Я вже зібралася в дорогу, — і вона поплескала долонею по напханій сумці. — Мабуть, подорож буде довга?

— Можливо, що так…

Не знімаючи окулярів, вона прилягла на старий диван під вікном і, втупивши погляд у стелю, курила ментолову сигарету. Я приніс їй попільничку, сів поряд і погладив її по волоссю. Кіт вистрибнув на диван і поклав морду разом з передніми лапами їй на щиколотку. Накурившись, вона сунула мені залишок сигарети в губи і позіхнула.

— Рада, що їдеш у подорож? — спитав я.

— Ага, дуже. Особливо — що разом з вами…

— Але нам не буде куди повернутися, якщо вівці не знайдемо. Хтозна, може доведеться тоді все життя мандрувати.

— Як ваш друг?

— Аякже. У певному розумінні ми з ним — обоє рябоє. Різниця лише в тому, що він утік з власної волі, а мене викинули силоміць.

Я сторчки загасив сигарету в попільничці. Кіт підвів голову, довго позіхнув і знову влігся по-старому.

— Ви вже зібрали речі? — спитала вона.

— Ще ні, зараз буду. Та й збирати особливо не було чого — білизна для переміни і туалетні аксесуари… До речі, й тобі не варто брати з собою такого великого багажу. Бо все, що нам потрібне, можна там купити. Грошей у нас аж надто багато.

— А мені так подобається! — сказала вона і хихикнула. — Яка ж це подорож без великого багажу?

— Невже?..

З відчиненого вікна долинало різке пташине щебетання. Такого щебетання я ніколи раніше не чув. Нова пора року привабила нових птахів. Я спіймав у долоню сонячний промінь, що падав на нас з вікна, і легенько поклав їй на щоку. У такій позі ми пролежали досить довго. Неуважним поглядом я спостерігав, як біляста хмарка пересувалася по небу від одного до другого краю вікна.

— Щось не так?.. — спитала вона.

— Може, тобі здаватиметься дивним те, що я скажу, але… У мене таке відчуття, ніби зараз — це зовсім не зараз. А я — не я. І що тут — це зовсім інше місце. Таке відчуття не покидало мене довго. Цілих десять років.

— Чому саме десять?

— Бо це схоже на вічність… Лише тому.

Вона засміялася, взяла кота на руки й обережно спустила його на підлогу.

— Обніміть мене…

Ми лежали в обіймах одне одного на дивані. Куплений у крамниці старих меблів диван, коли ми уткнулися в нього носом, відгонив старовиною. Її м'яке тіло розчинювалося в такому запаху. Воно було ніжне й тепле, мов призабутий спогад. Я обережно відсунув убік волосся — і торкнувся губами її вуха. Світ злегка затремтів. Світ став маленьким, зовсім крихітним. І час у ньому плив, як спокійний вітерець.

Я розстебнув ґудзики її сорочки, поклав свою долоню під її грудьми — і, не ворушачись, довго розглядав її тіло.

— Зовсім як жива, — сказала вона.

— Ти?

— Ага… Моє тіло і я сама.

— Правильно, — погодився я. — Ти справді як жива.

"Як тихо!" — подумав я. Навколо — жодного звуку. Всі, крім нас, кудись подалися святкувати першу неділю осені.

— Слухайте, мені так це подобається, — прошепотіла вона.

— Ага.

— Здається, ніби ми на пікніку. Так приємно.

— На пікніку?..

— Авжеж.

Я міцно обійняв її обома руками. Потім, відхиливши губами пасмо волосся, ще раз поцілував вухо.

— І тих десять років були для вас довгими? — прошепотіла вона мені на вухо.

— Так, — відповів я. — Здалися страшно довгими. Дуже довгими — і марними…

Обіпершись на поруччя дивана, вона злегка зігнула шию і всміхнулася. Я вже десь бачив таку усмішку, але де і в кого — ніяк не міг пригадати. Роздягнуті дівчата чимось дуже схожі одна на одну, і це завжди мене бентежило.

— Їдьмо шукати вівцю, — вимовила вона із заплющеними очима. — Як знайдемо — все піде на краще.

Я довго дивився на її обличчя, потім — на вуха. Як на старовинних натюрмортах, її тіло легко огортало м'яке пообіднє світло.

7. Про обмежене, але наполегливе мислення

О шостій вона вже була одягнена, розчесала волосся перед дзеркалом у ванній, освіжилася одеколоном і почистила зуби. Протягом того часу, сидячи на дивані, я читав "Пригоди Шерлока Холмса". "Мислення мого друга Ватсона обмежене, але надзвичайно наполегливе в досягненні поставленої мети" — такими словами починалося одне оповідання. Яка прекрасна фраза для початку!

— Я сьогодні повернуся пізно, а тому лягайте спати без мене… — сказала вона.

— У тебе робота?

— Ага. Взагалі-то, в мене мав бути вихідний сьогодні, але нічого не поробиш — доведеться вийти на роботу, бо відпустка почнеться завтра.

Вона пішла, але через хвилину двері знову відчинилися.

— Слухайте, а куди ви подінете кота на час подорожі? — запитала вона.

— Правду кажучи, я про це зовсім забув… Та нічого, щось придумаю.

Двері знову зачинилися.

Добувши з холодильника молоко і сирні палички, я спробував нагодувати кота. Той насилу з'їв сир. Зуби в нього були зовсім нікудишні.

У холодильнику не залишилося нічого їстівного для мене, а тому, дивлячись останні телевізійні новини, я мимоволі взявся до пива. Новин, вартих уваги, не було. Як завжди під вечір у неділю, з екрану не сходили сцени в зоопарку. Надивившись на жирафу, слона і панду, я вимкнув телевізор і набрав телефонний номер.

— Я про кота, — сказав я чоловікові у трубку.

— Кота?

— Я тримаю кота.

— І що?

— Якщо я не зможу його комусь залишити, то нікуди не поїду!..

— Притулків для домашніх тварин у твоєму районі скільки завгодно.

— Мій кіт — старий і немічний. Якщо на місяць його посадити у клітку — він здохне!

З трубки долітав виразний — цок-цок-цок! — стукіт пальців об дерев'яний стіл.

— То що?

— Хочу, щоб ви взяли його до себе додому.