Читати книгу - "Злочинна цивілізація, Шеклі Роберт"

Але наша церква викинула геть усі суперечності. Нам потрібна була згода, а тому ми зберегли тільки барвисті деталі великих колись релігій, деталі, які легко впізнати. В нашій релігії ніколи не було схизми, бо ми приймаємо всіх. Можна вірити в що завгодно, якщо тільки воно криє в собі священний Дух Людського Втілення. Оскільки наш культ — це культ Людини, то ми визнаємо лише один дух, притаманний їй,— дух священного й божественного Добра.

— Як би ви визначили поняття "добро", громадянине абат?

— Будь ласка. Добро — це сила всередині нас, що надихає людей до єднання й взаємоповаги. Культ Добра є культом служіння самому собі, а отже, єдиною правдивою вірою. Особистість, яка обожнює себе, е ідеальною соціальною істотою: вона задоволена своїм місцем у суспільстві, хоча й не від того, щоб підвищити свій статус. Добро лагідне, бо ж є правдивим відображенням всесвітньої любові і співчуття. Добро щоразу проступає по-іншому, хоча й приходить до нас у...У вас якийсь дивний вираз обличчя, парубче.

— Даруйте, громадянине абат. Здається, я вже чув таку проповідь або дуже схожу на неї.

— Істина завжди залишається істиною, де б ви її не чули.

— Звичайно. Ще одне питання, сер. Розкажіть, будь ласка, про релігійне виховання дітей.

— Цей обов'язок покладено на роботів-сповідальників.

— Прошу?

— Це поняття примандрувало до нас із стародавньої віри в трансцендентальний фрейдизм. Робот-сповідальник напучує як дітей, так і дорослих. Він вислуховує їхні проблеми, він — їхній друг, учитель, наставник. А що він робот, то дає точні й недвозначні відповіді на всі питання. Все це служить дальшому зміцненню конформізму.

— Я це розумію. А що роблять люди-священики?

— Вони здійснюють нагляд за роботами-сповідальниками.

— Ці роботи-сповідальники присутні на закритих уроках?

— Я не можу відповісти на це запитання.

— Але ж це так, правда?

— Я й справді не знаю. Закриті уроки закриті від абатів не менш, ніж від решти дорослих.

— За чиїм наказом?

— За наказом начальника таємної поліції,

— Ага... Дякую вам, громадянине абат Бойрен.

(Громадянин Інайн Древівіан, вік 43 роки, професія — державний службовець. Вузьколиций чоловік з примруженими очима, втомлений і завчасно постарілий).

— Добрий день, сер. Отже, ви перебуваєте на урядовій службі?

— Правильно.

— Це державна чи федеральна служба?

—Та й та.

— Розумію. І як довго ви служите?

— Близько вісімнадцяти років.

— Добре, сер. Може, ви скажете мені, в чому полягають ваші обов'язки?

— Будь ласка. Я — Начальник Таємної Поліції.

— Ви... о, розумію, сер. Це дуже цікаво. Я...

— Не тягніться до променевика, екс-громадянине Баррент. Будьте певні, він не діятиме поблизу цього будинку. А якщо ви дістанете його, то зашкодите собі.

— Яким чином?

— У мене є чим захистити себе.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

— Я знаю про вас все, відколи ви ступили на поверхню Землі. Отже, як бачите, ми таки щось уміємо. Але давайте поговоримо про це в приміщенні. Заходьте.

— Я б утримався від цього.

— Боюся, вам доведеться скористатись запрошенням. Заходьте, я вас не вкушу.

— Мене заарештовано?

— Ні в якому разі. Ми просто трохи поговоримо. Сюди, сер, ось так. Влаштовуйтесь, як вам зручно.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Древівіан завів його до просторої кімнати, оббитої панелями горіхового дерева. Меблі пасували стінам: важкі, з чорного дерева, вкриті лаком і вишуканим різьбленням. Високий рівний стіл видавався антикварною річчю. Одну стіну закривав важкий вицвілий гобелен із зображенням мисливської сцени.

— Вам подобається? — поцікавився Древівіан.— Все це зроблено нашими руками. Дружина скопіювала гобелен у Музеї Метрополітен, двоє синів виготовили меблі. Вони хотіли зробити щось старовинне, в іспанському дусі, але трохи зручніше, тому довелося подекуди модифікувати форми. Мій особистий внесок невидимий. Я фахівець з музики періоду барокко.

— У вільний від роботи в поліції час,— зауважив Баррент.

— Так, у вільний час,— Древівіан відвернувся від Баррента й задумливо поглянув на гобелен.— Про поліцію ми ще поговоримо. Скажіть спершу, що ви думаєте про цю кімнату?

— Вона чудова.

— Справді? Ну?

— Та... я не суддя.

— Ви повинні бути суддею. У цій кімнаті вся цивілізація Землі в мініатюрі. Скажіть щиро, що ви про неї думаєте?

— Вона ніби позбавлена життя,— промовив Баррент.

Древівіан обернувся до Баррента й усміхнувся:

— Так, ви обрали влучне слово. Я б радше назвав її річчю в собі. Це кімната високого статусу, Барренте. Скільки зусиль пішло на поліпшення стародавніх стилів. Моя родина відтворила шматочок іспанської минувшини, тоді як інші відтворюють історію Майя, стародавньої Америки чи Океанії. І все-таки порожнеча впадає в око. Наші автоматизовані заводи рік у рік виготовляють одну й ту саму продукцію. А що у всіх однакові речі, то ми відчуваємо потребу змінити готовий вироб, прикрасити його, виразити себе в ньому, зрости у власних очах. Ось як воно на Землі, Барренте. Наша енергія та вміння витрачаються безглуздо. Ми виготовляємо старі меблі, піклуємося рангом і статусом, а тим часом ніхто не обстежує й не завойовує далекі планети. Ми вже віддавна нікуди не рухаємось. Стабільність призвела до застою, і ми йому підкорилися. Ми так соціалізувалися, що особистість замкнулася на себе — її відвертали від будь-якої корисної мети. Гадаю, ви пересвідчилися в цьому за час свого перебування на Землі?

— Так. Але я не сподівався почути ці слова з вуст начальника поліції.

— Я незвичайна людина,— трохи насмішкувато мовив Древівіан.— А таємна поліція — незвичайна установа.

— Вона повинна бути напрочуд ефективною. Як ви довідалися про мене?

— Ну, це було досить просто. Більшість землян виховують так, щоб вони відчували небезпеку. Адже така нам дісталася спадщина. Майже всі люди, з якими ви зустрічалися, спостерігали вашу чужорідність. Ви виділялися, немов вовк поміж ягнят. Вони негайно повідомляли мене.

— Зрозуміло,— відгукнувся Баррент.— А що тепер?

— Насамперед я хотів би, щоб ви розповіли мені про Омегу.

Баррент розповів Начальникові Таємної Поліції про своє життя на планеті в'язнів. Древівіан кивнув із легкою усмішкою на вустах.

— Так, саме цього варто було сподіватися. Те саме відбувалося колись в Америці й Австралії. Звісно, є відмінності: ви цілком ізольовані від своєї батьківщини. Але у вас є те саме люте завзяття, та сама рішучість і безжальність.

— Що ви збираєтеся робити?

Древівіан знизав плечима.

— Яка різниця. Мабуть, я міг би вбити вас. Але це не зупинить вашу групу на Омезі, й вона знову посилатиме сюди своїх шпигунів або захопить тюремний корабель. Як тільки омежці розпочнуть дії, вони враз відкриють правду.

— Яку правду?

— Я думав, що ви вже здогадалися. Земля не воювала майже вісімсот років. Ми не знаємо, як це робиться. Сторожові кораблі навколо Омеги — то сама видимість. Вони повністю автоматизовані, їх запрограмували відповідно до умов, що існували кількасот років тому. Рішучий штурм — і ви захопите корабель, а тоді й решта будуть ваші. Після цього ніщо не завадить омежцям повернутися на Землю, а там ніхто не чинитиме їм опору. Ось чому в'язням, яких висилають звідси, стирають пам'ять. Якби не це, вразливість Землі була б занадто явною.

— Якщо ви усвідомлюєте становище, тоді чому ваші керівники нічого не роблять?

— Спочатку ми хотіли щось зробити. Але самого бажання замало. Ми воліли не помічати таку можливість. Здавалося, status quo триватиме вічно. Не хотілося думати про день, коли омежці повернуться на Землю.

— А що робитимете ви особисто і вся ваша поліція?

— Я теж тільки видимість,— мовив Древівіан.— У мене немає поліції. Посада Начальника Поліції вважається суто почесною. Вже майже сто років не виникало потреби вдаватись до поліції.

— Вона вам знадобиться, коли омежці повернуться додому,— зауважив Баррент.

— Так. Знову будуть злочини й інший клопіт. Але, на мою думку, остаточний сплав вийде вдалий. В омежців є завзяття, прагнення сягнути зірок. Земля трохи заспокоїть вас і наверне до творчості. Байдуже, який буде наслідок, єднання неминуче, Ми занадто довго жили вві сні. Потрібен жорстокий струс, щоб пробудити людство.— Древівіан підвівся.— А тепер, коли долі Омеги та Землі, здається, вирішені, чи не бажаєте освіжитися?

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Начальник поліції допоміг йому відправити повідомлення на Омегу з черговим кораблем. У ньому Баррент розповів про становище на Землі і вимагав негайних дій. Покінчивши з цим завданням, Баррент міг приступити до пошуків судді, котрий покарав його за злочин, якого він не скоїв, а також донощика, котрий виказав його судді. Баррент гадав, що, знайшовши цих людей, він поновить утрачену частку пам'яті.

У нічному експресі до Янгерстуна відпочити він так і не зміг — його мучили якісь підозри, навіяні його попереднім омезьким досвідом. Десь має бути розгадка цієї запаморочливої простоти. Можливо, вона чекає на нього в Янгерстуні.

Він був на місці ще вдосвіта. Рівні ряди будиночків були точнісінько такі, як і в інших містах, але Барренту вони видавались незвичайними, до болю знайомими. Він пам'ятав своє місто: одноманітні будиночки мали для цього свій чар і привабу. Він народився й виріс у цьому місті.

Ось магазин Гротмейєра, а через дорогу — дім Хевнінга, він найкраще в окрузі вмів обставляти інтер'єри. Он там жив Біллі Хевлок, його найкращий друг; вони разом мріяли стати зореплавцями і товаришували й після школи — аж поки Баррента заслали на Омегу.

Ось і дім Ендрю Теркалера. А трохи далі його школа. Він пригадав шкільні заняття. Тепер він пам'ятав, як вони щодня ходили на закриті уроки, але, що ж там вивчали, і далі залишалося таємницею.

Тут, біля двох велетенських в'язів, було скоєно вбивство. Баррент підійшов до цього місця й пригадав, як усе сталося. Він вертався додому. Звідкілясь іззаду долинув крик. Баррент обернувся й побачив, як вулицею побіг чоловік — Ілліарді — і щось кинув йому. Баррент інстинктивно схопив цей предмет і виявив, що тримає в руках заборонену зброю. Пройшовши кілька кроків, він побачив перекошене смертю обличчя Ендрю Теркалера.

А що було далі? Збентеження. Страх. Відчуття, що хтось стежив за ним, поки він стояв над трупом із зброєю в руках. Там, на краю вулиці, був притулок, у якому він заховався.

Баррент пішов туди й упізнав будку робота-сповідальника.

У тісному приміщенні було задушливо.