Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

– Ви називаєте це прокляттям? – сказав я. – Адже ви бували у світі. Хіба в школі вам ніколи не показували жабу – принаймні на картинці? Вони ж нешкідливі.

– О, звичайно, – погодився принц.

– То невже вам не зрозуміло, що ви не повинні морити спрагою корів тільки тому, що у воді завелися жаби?

Але тут Ітело вже нічого вдіяти не міг. Він стулив свої великі долоні й сказав:

– У питній воді не має бути живі істоти.

– Тоді чому ж ви не спекаєтесь їх?

– Ой ні, ні, ні, ні! Не можна чіпати живі створіння в питній воді.

– Тьху на вас, принце, та й годі! – сказав я. – Можна ж їх відцідити. Можна потруїти. Є десятки способів, до яких ми можемо вдатися.

Ітело закусив губу й заплющив очі, водночас тяжко зітхаючи, щоб дати мені зрозуміти, які нездійсненні мої пропозиції. Потім він гучно видихнув ніздрями повітря й похитав головою.

– Принце, – сказав я, – нумо обговоримо вдвох цю проблему. – Я відчув, як мене переповнює рішучість. – Якщо так триватиме й далі, то ваше село незабаром перетвориться на коров’яче кладовище. Дощ навряд чи піде – сезон закінчився. Вам потрібна вода. Ви маєте цей запас. – Я стишив голос. – Зрозумійте, я сам людина не без забобонів, але виживання є виживання.

– Люди перелякані, – сказав принц. – Ніхто тут не бачив такі звірі.

– Так, так, – сказав я. – Останнє нашестя жаб, про яке я чув, було в Єгипті.

Після цієї розмови вороже почуття до жаб, яке виникло в мене на самому її початку, тільки посилилось. Адже то через них народ, очолюваний царицею Віллатале, зустрів мене біля фортечних мурів свого селища зі слізьми. Таку зустріч важко назвати буденною. І тепер, коли я довідався про взаємозв’язок усіх фактів, тиха вода в ставочку стала для мене чорною, мов у підземному озері. Вона просто кишіла цими бридкими створіннями, що плавали, метушилися, відштовхувались довгими задніми лапами, і вода стікала з їхніх спин, блищала на їхніх плямах, так ніби вони й тільки вони були володарі ставка. Вони виповзали на берег, квакали на мокрому камінні хрипким надривним кваканням і блимали своїми химерними очима, в яких миготіли червоні, зелені та білі цятки, і я хитав головою, дорікаючи більше собі, аніж їм, і думаючи, що коли чортів дурень вибирається в мандри по світу, то він просто приречений, рокований зіткнутися з якоюсь чортівнею. «А втім, стривайте-но, сучі діти, – пообіцяв я тим створінням, – ви ще поквакаєте у мене в пеклі, перш ніж я сам туди подамся!»

6

Над нагрітою сонцем водоймою, яка мерехтіла то зеленою, то жовтою, то темною барвами, кружляли хмари комарів. Я сказав Ітело:

– Вам не вільно шкодити цим створінням, я розумію. Ну, а коли тут з’явиться людина зовсім чужа – ось я, наприклад, – і дасть їм чосу, щоб зробити вам добро?

Я відчував, що не заспокоюся доти, доки не знайду способу приборкати цю звіроту і врятувати безневинне плем’я від страшної пошесті.

З того, як поставився до моїх слів Ітело, я міг зробити висновок, що за якимсь неписаним законом йому не дозволено заохочувати мене в цьому намірі, але в разі мого успіху він і решта арнюїв вважатимуть мене своїм рятівником і благодійником. Бо Ітело не відповів мені прямо, а все зітхав та приказував:

– Ой, сумний часи! Ой, поганий часи!

Тоді я пильно подивився на нього й запропонував:

– Ітело, довірте це мені.

І глибоко вдихнув крізь зціплені зуби, відчуваючи, що доля покладає на мене обов’язок стати згубою для цих жаб. Річ у тому, що арнюї їдять лише молоко і весь свій харч одержують від корів; м’ясо вони не споживають ніколи, тільки в церемоніальних випадках, коли корова помирає своєю смертю, і навіть це вони вважають формою людожерства і їдять зі слізьми. Тому загибель корів була для них справжнім лихом, і ті, хто втратив рідну худобину, щодня відбували похоронні обряди й вимушено їли м’ясо та плакали. Тож і не дивно, що їх опанував такий розпач. Коли ми відійшли, я почував себе так, ніби той нечистий ставок з його водоростями та жабами проник у мене, зайняв у мені якесь місце і хлюпає за кожним моїм рухом.

Ми попростували до призначеної для мене хижі (вона належала Ітело і Мталбі), бо я хотів трохи опорядитися перед тим, як мене відрекомендують цариці. Поки ми йшли, я прочитав принцові коротеньку лекцію:

– Ви знаєте, чому євреї зазнали поразки від римлян? Бо вони відмовлялися воювати в суботу. Те саме і з вашою водою. Що ви повинні зберегти насамперед – себе та корів чи звичай? Як на мою думку, то себе. Живіть, і ви створите новий звичай. Чому ви мусите загинути через жаб?

Принц вислухав мене і сказав тільки:

– Гм, дуже сікаво. Насвичайно сікаво.

Ми прийшли до оселі, яку нам із Ромілаю надали для мешкання; ця хижа стояла посеред подвір’я і, як і всі інші в селі, була кругла, зліплена з глини й накрита конічною стріхою. Усередині все хрустіло, було світло й порожньо. В досить широких – футів по три – проміжках між закіптюженими бантинами виднілися схожі на китовий вус довгі прожилки пальмового листя, яким була настелена стріха. Я сів на ослінчик, Ітело, який увійшов зі мною і залишив свій почет надворі, під гарячим сонцем, сів навпроти мене, а Ромілаю тим часом почав розпаковуватися. Денна спека досягла апогея, і повітря було зовсім нерухоме; тільки в листі та в очереті, в легкому бурштиновому конусі стріхи, що від неї струменіли пахощі сухої рослинності, я чув якийсь рух: там бігали, вовтузились і шаруділи всілякі крихітні створіння – жуки, а може, й пташки та миші. В ті хвилини я був надто втомлений, і мені не хотілося навіть випити (ми принесли із собою кілька фляг з віскі), я думав лише про лихо і про те, як винищити жаб у водоймі.