Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

Граючись парадоксами, Воннеґут насправді виходить на питання глобальної ваги. Вони настільки складні, що людині марно тішити себе думкою про можливість знайти на них відповідь. Читати Воннеґута, письмо якого завжди стилізоване під довірливу розмову, екстремально легко — незчуєшся, як уже пірнув у саму гущавину його тексту й перебуваєш у самому вирі проблем, які досі постійно відсував убік через їхню незручність та заплутаність. Але це може й дратувати: якщо автор заставляє нас про такі речі думати, то чому врешті не дає відповідей, чому не показує виходу? Чи здатна розумна людина…? Ні! «Не читайте, бо тут усе брехня» — застерігає Боконон.

Заплутується і сам Воннеґут. Він намагається виборсатися із дрезденської травми у 50-х, проте далі іде ще дві війни — холодна і в’єтнамська. Після «Сніданку для чемпіонів», тобто у другій половині 70-х, його талант, здавалося, слабне, а на початку 80-х письменник взагалі потрапляє у смугу серйозної депресії. Лише поява пухнастого людства в «Галапагосах» вказує, що до нього повертається почуття гумору та в’їдлива сатира, а отже — і смак до життя. Такою є вся його творчість: раз переживши травму війни, він і надалі гостро реагує, коли десь починають падати бомби. Реагує парадоксально — напівбожевільним сміхом там, де ніхто більше не наважився б сміятися.

Поряд із «Прощавай, зброє!» (1929) Ернеста Хемінгуея та «Пастки-22» (1961) Джозефа Геллера, роман Курта Воннеґута «Бойня №5» є класичним зразком антивоєнного роману. Його «Сирени Титана» та «Колиска для кішки» співмірні з «Убіком» (1969) та «Чи мріють андроїди про електричних овець?» (1968) Філіпа К. Діка, «Вигукують лот 49» (1966) та «Веселкою гравітації» (1973) Томаса Пінчона й провіщають появу через кілька десятиліть романів кіберпанку. Постійне іронічне втручання автора у свій текст, коментування та гра з читачем де-факто є постмодерними прийомами, які використовуватимуть чільні автори жанру, зокрема Дональд Бартельм у своїй «Білосніжці» (1967) та Джон Барт у «Химері» (1972). Воннеґут лише використовує прийом, проте сам постмодерністом не є: йому надто болить сказане, його гра та навіть його комізм у своїй сутності залишаються серйозними.

У перспективі цієї книжки складається цікавий, майже геґельянський контрапункт (маю на увазі постаті трьох наших пророків): Орвелл із похмурим сарказмом доводить, що порятунку в людства немає, Бредбері вірить, що комусь (читачам книг) врятуватися вдасться, а на Марсі ще ростимуть дерева. Ні, каже тут знов Воннеґут, рятунку таки нема, і це вкрай смішно.

«В одному письменникам щастить, — говорить Курт Воннеґут у 1973 році в інтерв’ю для журналу «Плейбой» (аякже, де він ще міг таке сказати?!), — пишучи, вони кожного дня, лікують свої психічні хвороби». Далі він розповість нам, як саме лікуватися від реальності і як помститися сміхом за те, що вона буває такою жорстокою і незатишною.

Просто сідайте і пишіть!

Чудова вісімка

З-поміж усіх персонажів цієї книжки Воннеґут єдиний, хто не просто писав про те, як писати, а навіть читав лекції — цілі курси письменницької майстерності в Гарварді та Університеті Нью-Йорка. У нас він, напевне, був би лектором Центру літературної освіти. В Америці після появи друком «Бойні №5», що співпало із самим апогеєм війни у В’єтнамі, авторитет Воннеґута як чільного антивоєнного письменника став незаперечним. Зразу ж настає й масштабна популярність. Він отримує диплом магістра антропології в Чиказькому університеті, де колись зарубали його наукову роботу — тепер як дипломну йому зараховують роман (!) «Колиска для кішки» (я взагалі не знаю, чи ще хтось подібним чином отримував науковий ступінь). Далі Воннеґут удостоюється звання почесного доктора в кількох університетах і відтоді запрошення почитати лекції стають для нього регулярними.

Подібно до Орвелла, Воннеґут свої думки про письмо та літературу висловлює у різних есеях та інтерв’ю, проте в нього є й окрема книжка «Потиснути руку Богові», у якій він говорить більш концентровано. Воннеґут завжди пише про все відразу; у романах ми можемо знайти вдосталь більш чи менш парадоксальних міркувань (і про релігію, і про політику, і про письмо), а в есеїстиці стикаємося з тим самим «розмовним» стилем, що і в його художніх текстах. Сам автор цілком свідомий строкатості свого викладу й тому час від часу формулює рекомендації чіткіше. Наприклад, ось його 8 порад початківцю, відомих як «Правила письменницької майстерності 101», які він наводить у передмові до збірки оповідань «Ласкаво просимо у мавп’ячий будинок». Я маю сумнів, що ці поради дозволять писати, як Воннеґут, але корисними вони точно будуть.

Отже, (1) пишіть так, щоб абсолютний незнайомець не пошкодував витраченого на читання часу. Ну, це легко сказати, а спробуй вигадати таку цікаву всім історію. Радше це вимога не писати про те, що цікаво лише тобі, тобто варто спробувати бодай уявити отого «абсолютного незнайомця» чи «незнайомку» й глянути на текст їхніми очима. Вочевидь, так можна уникнути банальності.

Насправді ця проблема вкрай важлива принаймні із двох причин. По-перше, бачимо, що Воннеґут (і це типово для 60-х) пориває із диктатом автора, який, замість транслювати свої істини, прислухається до читача та його бажань. По-друге, проблема, на якій Воннеґут не наголошує, проте вона випливає із щойно означеної: рівень читача, на якого орієнтуємося. Наші уявлення тут можуть різнитися, проте у Воннеґута точно немає загравання із читачем, намагання зацікавити його штучно. Це не Воннеґут вишукує по-пулярні теми, щоб сподобатися читачам, це теми, які цікаві йому, з часом стають популярними. Отже, справа не в тематиці, а в тактиці розповідання.

Тому (2) варто дати читачам хоча б одного персонажа, з яким він чи вона себе ототожнюватимуть. Це вже зрозуміліше: є в літературознавстві ціла школа, так званий reader-response criticism (або критика читацького відгуку), апологети якої наполягають, що твір відбудеться для читачів лише за умови, що він або вона знайдуть у його сюжеті відповідники зі своєї біографії. Тому для кожної книжки існує свій оптимальний вік читання. Так, «Гаррі Поттера» найкраще