Читати книгу - "Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак"

розпочалося вирішення найпекучішого, як ми вже підкреслювали, питання постачання водою міст і зрошення земель степової зони Криму. З цією метою 1955 р. почалося будівництво великої іригаційної споруди на півдні України Північно-Кримського каналу. Перша частина його повинна була простягнутися від Каховського водосховища на Дніпрі до міста Керчі. Головну водозбірну споруду Північно-Кримського каналу — шлюз біля Нової Каховки і водосховище було збудовано 1956 р. Трасу каналу почали будувати у 1957 р. у дві черги. До Криму води Дніпра надійшли 1963 р. Другу чергу каналу закінчено 1975 р. подачею води до Керчі. Загальна довжина каналу понад 600 кілометрів. Сьогодні дніпровською водою забезпечуються практично всі міста Криму.

Одночасно, 1957 р., розпочато будівництво зрошувальної системи Північно-Кримського каналу. Джерело водопостачання — Каховське водосховище. Зрошувальні канали довжиною понад 4.7 тис. кілометрів здійснені у залізобетонних лотках і закритих трубопроводах. На зрошувальній системі Північно-Кримського каналу діє кілька наливних водосховищ (Фронтове, Феодосійське, Керченське та ін.). Планувалося зрошувати 600 тис. гектарів кримської землі. Сьогодні зрошується дніпровською водою більше 200 тис. гектарів степових земель півострова[108].

Під впливом особливих гідрогеологічних умов, пов’язаних із зрошенням, рівні грунтових вод у цій системі почали різко підійматися. Клімат степового Криму став більш вологим. Середня врожайність зернових — 40 центнерів (під пшеницею зайнято 46,4 відсотка зрошуваної площі). Великі площі зайнято під овочевими культурами, садами та виноградниками. Що дала зрошувальна система для піднесення врожайності, видно і на такому прикладі: у 1950 р. Крим збирав 8 тис. тонн винограду, сьогодні — 400 тис.

Не будемо докладно зупинятися на господарському розвитку Криму після 1954 р. і обмежимось загальним висновком: із злиднями було покінчено за лічені роки. І хоч «соціалістичний вибір», нав’язаний усім народам колишнього СРСР, виключав можливість справжнього добробуту, кримчани, особливо ті, хто міг порівняти стан Криму із станом різних областей Росії, постійно констатували своє значно краще становище. Це, на наш погляд, і зумовило підтримку проголошеної незалежності України під час референдуму 1 грудня 1991 року. Питання, як і чому скінчилося це відносне благополуччя, потребує окремого дослідження і не є метою цієї книги. Проте хотілося б зауважити, що ті труднощі, які зараз переживають Україна і Крим, великою мірою обумовлені недалекоглядною колоніальною політикою колишнього «союзного» центру. Справа не лише в тому, що розбудова національної економіки починається з руїни, але й у тому, що стара економічна система навмисно будувалася центром на принципі взаємозалежності республік з огляду на їхні можливі ускладнення при виході із Союзу. Лише один приклад: Білорусь не має власного металу, але розвинула потужну металообробну та машинобудівну промисловість головним чином на металі України. Штучними економічними залежностями, окрім, звичайно, природних, пов’язана з іншими республіками і Україна. Більше того, тільки Росія мала можливість розвинути самодостатнє господарство в колишньому Союзі, що надавало їй статусу «ядра» або «старшого брата». Сказане зовсім не означає, що Україна може самоізолюватись. Навпаки, вона повинна підтримувати і активно розвивати взаємовигідні зв’язки з Росією та іншими державами, що утворилися на терені колишнього СРСР. Правда і те, що вона не може ізолюватися від інших країн світу, що її «не чекають» там з її «відсталою» продукцією. Тобто вона не може, не повинна консервувати свою відсталість однобічним орієнтуванням.

РОЗДІЛ VI

В спільній незалежній державі

Хто і чому черговий раз розпочав розігрувати «кримську карту»? Це питання так чи інакше ставлять сьогодні не тільки в Криму чи в Україні. Воно дедалі частіше у тому чи іншому вигляді виникає і в Росії, і в СНД, і в світі. Такий загальний інтерес до кримської проблеми не випадковий. Настирливе розпалювання пристрастей навколо Криму, провокування міжетнічних конфліктів в Україні, у тому числі міжконфесійних, створення тут обстановки політичної нестабільності, відрив автономної республіки або якоїсь її частини від Української держави і, зрештою, розвал або гальмування її розбудови, відновлення під різними приводами імперського центру в СНД, проголошення всієї території співдружності сферою життєвих інтересів — ось мета сьогоднішньої владної еліти Росії.

Зупинимося більш докладно на внутрішньо- і зовнішньополітичній ситуації України, яка проявилась з проголошенням 24 серпня 1991 року її незалежності. Здобуття Україною незалежності, з одного боку, кардинально змінило як умови існування новоствореної держави в цілому, так і її регіонів, включаючи Кримську область. З іншого, викликало несприйняття впливовою політичною елітою Росії нової геополітичної ситуації, пов’язаної з крахом радянської (читай «російської» — В. Ч.) ідеократичної імперії. Щодо Криму, то формально його перетворення з області в автономію, особливий регіон української держави та зону етнополітичних проблем на території України можна вважати референдум 21 січня 1991 р. За його результатами було проголошено «відновлення» Кримської АРСР як суб’єкта СРСР і учасника Союзного договору. Сам факт утворення кримської територіальної (насправді — російської) автономії стало результатом взаємодії ряду чинників далеко не одного порядку. А саме: намагання вищого керівництва агонізуючого СРСР якимось чином вплинути на ситуацію в Українській PCP за допомогою кримського сепаратизму, пробудження та активізації у Криму проросійських рухів, повернення на історичну батьківщину кримських татар. Останні, насправді не брали ніякої участі та ніяк не впливали на появу в Криму цієї дивної автономії. Має всі підстави твердження Б. Парахонського, що «Кримська Автономія може існувати тільки як засіб узгодження інтересів кримських татар та інтересів іноетнічних верств населення півострова. Як тільки кримських татар було депортовано, потреба в такій автономії відпала і Крим став звичайною областю. Але з їх поверненням об’єктивна потреба в автономії знову виникає, оскільки відбувається реконструкція ситуації 1918–1920 рр.»[109].

Варто наголосити, що створення суто етнічної автономії в Криму фактично неможливе попри всі бажання чи/або плани деяких кримськотатарських політиків. Так само реально неможливе взагалі існування Кримської автономії без корінного кримськотатарського народу, хоч би як цього не прагнули певні проросійсько налаштовані політики. Не можна нехтувати і тією реальністю, що півострів є батьківщиною кримських татар. Кримськотатарський народ виявився найпотужнішою проукраїнською силою в Криму. Причім, підкреслює заступник голови меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, «мета реформування має полягати в тому, щоб правовими засобами забезпечити все більш ефективну участь автохтонного кримськотатарського народу в управлінні кримським соціумом, принаймні до рівня, рівного з іншими частинами цього соціуму»[110]. Зауважимо, що існуючим статусом автономії не задоволена ані російська, ані кримськотатарська, ані українська громади.

Важливість кримської проблеми важко переоцінити. Адже якраз Крим є основним полігоном для відпрацювання політики Кремля щодо України. Як констатують відомі аналітики В. П. Горбулін та О. В. Литвиненко, — «Шляхом створення зони контрольованої нестабільності Москва прагне забезпечити вирішальний вплив на