Читати книгу - "Ліс таємниць"

Розділ 10

Повернувшись до табору, Вогнесерд побачив, як Синьозірка виходить із ясел. Він швиденько кинув свою здобич на купу свіжини і поквапився до неї.

— Так, Вогнесерде, у чому справа? — запитала провідниця.

Голос її був спокійний, але в ньому відчувалася тривога. Вогнесерд знав, що ця прохолодність означала, що вона досі ще не пробачила йому розпитувань про загублених Громових кошенят.

Він шанобливо опустив голову.

— Синьозірко, я полював біля угіддя Двоногів, і…

— Чому там? — перебила Синьозірка. — Я іноді думаю, що ти забагато часу проводиш біля Двоногів, Вогнесерде.

— Я. я просто подумав, що там може бути більше здобичі, — затнувся молодий вояк. — Словом, коли я там полював, то винюхав якихось чужих котів.

Синьозірка нараз насторожилась. Вона прищулила вуха і вимогливо глянула на Вогнесерда.

— Скільки котів? З якого Клану?

— Не можу сказати скільки, — визнав Вогнесерд. — Принаймні п’ять чи шість. Але від них не пахне жодним Кланом, — пригадавши той запах, він аж наморщив носа. — Від них смердить воронячим їдлом, тож я точно можу сказати, що це не кицюні.

Синьозірка замислилась і, на величезне полегшення Вогнесерда, її ворожість почала зникати.

— Наскільки свіжий був запах? — запитала вона.

— Доволі свіжий. Тільки я не бачив там котів.

«Окрім Тигрокігтя», — подумки додав він.

Проте цю частину історії Вогнесерд вирішив поки що не переповідати Синьозірці. Провідниця явно не мала настрою вислуховувати нові звинувачення проти свого воєводи. До того ж у нього не було жодних доказів того, що Тигрокіготь якось пов’язаний із невідомими котами.

— Можливо, то волоцюги з угідь Двоногів? — припустила Синьозірка. — Дякую, Вогнесерде. Я попрошу чатових, що вирушатимуть у тому напрямку, добре все перевірити. Не думаю, що Громовому Клану насправді щось загрожує, але ж не можна на це не зважати.

Вогнесерд брів до табору, міцно стискаючи в зубах водяну мишку. З діамантово-блакитного неба яскраво сяяло сонце. Минуло лише два дні після їхньої з Принцесою зустрічі, а майже весь сніг уже розтанув. Щебетали пташки, гілля дерев укривав перший дрібненький поріст. І головне — знову з’явилася здобич. Уже значно легше було поповнити запаси свіжини, тож уперше за багато повень усі коти у Клані були ситі.

Коли Вогнесерд увійшов на терен, королеви саме витягали з ясел стару підстилку. Він кинув свою здобич на купу свіжини і відразу ж рушив їм на допомогу, втішений тим, що Хмарко теж допомагав кицькам.

— Я покажу кошенятам Ряболицьої, де знайти гарний мох! — гордо нявкнув він, тягнучи за собою чималий клапоть підстилки.

— Добра думка, — погодився Вогнесерд.

Він помітив, що навіть коли Тигрокіготь звільнив Хмарка від його обов’язку глядіти старійшин, той все одно увивався біля них і допомагав. Можливо, в кошеняті нарешті зажевріла якась іскорка відданості своєму названому Кланові.

— Але борсуків усе одно стережися!

Тоді Вогнесерд побачив Злотоквітку, що виходила з гнізда, котячи перед собою клубок моху. Її живіт округлився під вагою кошенят, яких вона виношувала.

— Привіт, Вогнесерде, — нявкнула королева. — Чи ж не чудово знову побачити сонечко?

Вогнесерд приязно лизнув їй плече.

— Скоро новолист, — нявкнув він. — Саме вчасно для твоїх кошенят. Якщо ти… — він урвав мову й озирнувся, почувши позаду себе голос Тигрокігтя.

— Вогнесерде, раптом тобі нічим більше зайнятися, крім як лялякати з королевами, я маю для тебе доручення, — прогарчав воєвода.

Вогнесерд прикусив язика, щоб випадково не нагрубіянити. Він полював цілісінький ранок, і оце щойно на хвильку спинився перевести дух та поговорити зі Злотоквіткою.

— Я хочу, щоб ти повів патруль уздовж нашої межі з Річковим Кланом, — правив воєвода. — Там уже кілька днів не було жодного кота. Тож тепер, коли посходив сніг, треба поновити мітки. І переконайся, що Річкові коти не полюють на наших землях. А якщо полюють, ти сам знаєш що робити!

— Добре, Тигрокігтю, — нявкнув Вогнесерд.

Мабуть, їжаки все-таки вчаться літати, подумав він, якщо вже Тигрокіготь поставив його на чолі чатових! А тоді збагнув, що воєвода був надто розумним, аби виявляти відкриту неприязнь перед усім Кланом. Ні, Тигрокіготь буде ставитися до нього так само, як і до решти вояків, щоб його ворожості не помітила Синьозірка.

«Я все ще тобі не довіряю!» — подумав Вогнесерд. А вголос нявкнув:

— Кого мені брати?

— Та кого завгодно. Чи тебе за лапку відвести? — пирхнув воєвода.

— Ні, Тигрокігтю.

Вогнесерд уже заледве стримувався. Ох, як же радо він би врізав пазурами прямісінько в пошрамовану морду воєводи. Натомість квапливо розпрощався зі Злотоквіткою й попрямував до вояцького кубла. Там була Піскошторма, вона лежала на боці та енергійно вмивалася, а Сіросмуг із Вітрогоном ділились язиками.

— Хто зі мною на патрулювання? — гукнув Вогнесерд. — Тигрокіготь хоче, щоб ми перевірили кордони з Річковим Кланом.

Сіросмуг після слів про Річковий Клан миттю підвівся, а от Вітрогон не дуже поспішав. Піскошторма перервала вмивання і глянула на Вогнесерда.

— Саме тоді, коли я сподівалася на хвилину спокою, — поскаржилась вона. — А то від світанку вже полюю.

Тон войовниці був цілком приязний, геть не схожий на той, який він чув від неї, коли тільки потрапив до Клану. Заледве Вогнесерд устиг про це подумати, як вона підвелась й обтрусилася.

— Але нічого, — продовжила Піскошторма. — Веди.

— Як щодо твого учня? — запитав Вогнесерд Сіросмуга. — Не хочеш і його взяти?

— Білошторм і Мишошубка позабирали новаків, — пояснив Вітрогон. — Усіх до одного — ну й дурні! Полюють свіжину для старійшин.

Вогнесерд вийшов із табору, відчуваючи, як поколюють його лапи, коли він стрибає улоговиною. Уже кілька повень не було нагоди добре побігати, не відморожуючи ноги у снігу, тож йому хотілося розім’яти м’язи.

— Рушимо до Сонячних Скель, — нявкнув Вогнесерд. — А звідти вгору межею до Чотиридерева.

Він біг достатньо повільно, щоб помітити вже готові розпуститися діамантово-зелені пагони свіжого орляка і перші бліді пуп’янки первоцвітів, що прокльовувалися зі своїх зелених прихистків. Повітря повнилося щебетом і свіжими запахами рослин.

Коли патруль вибрався на край лісу, Вогнесерд сповільнився і перейшов на ходу. Ген попереду шуміла ріка, нарешті звільнена від крижаних кайданів.

— Ми майже на кордоні, — тихенько нявкнув він. — Тепер треба бути напоготові. Тут можуть з’явитися Річкові коти.

Сіросмуг спинився і розтулив щелепи, щоб увібрати принесені вітром запахи.

— Нікого не відчуваю, — доповів він.

Вогнесерд подумав, що його друг, мабуть, розчарований відсутністю Срібнострумки.

— Та й у Річкових котів зараз має бути багато здобичі, якщо вже річка скресла, — додав Сіросмуг. — Чого б їм красти нашу здобич?

— Я б