Читати книгу - "Ліс таємниць"

Після цих слів Сіросмуг уже готовий був спалахнути.

— То ходімо, — нетерпляче нявкнув Вогнесерд, намагаючись відволікти свого друга, перш ніж той бовкне щось і видасть свою відданість одразу двом Кланам. — Гайда.

Він швидко кинувся в бік узлісся і вибіг на відкриті землі. Побачене змусило його різко загальмувати, а спогади про дивний сон вдарили його, наче обухом.

Просто перед ними земля плавно йшла під ухил, спускаючись до річки — чи того, що раніше було річкою. Напоєна талим снігом, швидкоплинна річка розмила береги й піднялася, розлившись аж на молоду зелену траву і спинившись за кролячий стрибок від Вогнесерда.

Над водою ледь виднілися чубчики рогози, а Сонячні Скелі здавалися лише купкою сірих острівців посеред блискотливого сріблястого плеса.

Так, відлига нарешті настала, але з нею прийшла і повінь.

Розділ 11

— Милий Зореклане! — зойкнула Піскошторма.

Вогнесердові забило подих від жаху. Він умить упізнав блискучий безмір води і згадав лиховісні слова Плямолистки: «Вода може загасити вогонь».

Вогнесерд настільки відволікся, намагаючись зрозуміти, чим ця повінь може загрожувати Кланові, що не помічав спроб Сіросмуга привернути його увагу, аж поки той не притулився до нього боком. Бурштинові очі товариша панічно палали. І не дивно — він переймався долею Срібнострумки.

З боку Річкового Клану берег був нижчий, отже, вода могла все затопити. А щодо табору на острові… Вогнесерд гадав, чи залишився від нього хоч сухий клаптик. Незважаючи на все, він встиг полюбити Срібнострумку, коли познайомився з нею ближче, і пройнявся глибокою повагою до Мрячконіжки та Сіротоні. Важко було уявити, що вони мусили переселитися зі свого табору або — ще гірше — потонули.

Вітрогон підступив до краю води і глянув на інший берег.

— Річковому Кланові це не сподобається, — сказав він. — Але в цьому є й перевага для нас: вони не зможуть зайти на нашу територію.

Вогнесерд відчув, як напружився Сіросмуг, почувши нотку задоволення в голосі Вітрогона. Він кинув на товариша застережливий погляд, а вголос зауважив:

— Ми тепер не можемо патрулювати кордон. Краще повернутися до табору та доповісти про це. Ходімо, Сіросмуже, — твердо додав Вогнесерд, помітивши, як його друг ще раз схвильовано глянув на протилежний берег.

Як тільки Синьозірка дізналася новини, вона заскочила на Високий Камінь і видала звичний клич:

— Нехай усі коти, достатньо дорослі для полювання, прийдуть під Високий Камінь на зборище Клану.

Одразу звідусіль почали збігатися коти. Вогнесерд зайняв своє місце попереду гурту. Він роздратовано помітив, що Хмарко прискакав за Ряболицею, хоча був ще замалий для зборища. Біля входу в тунель із папороті слухали Жовтоікла та Попелапка. Навіть Хвостолом вийшов зі свого кубла — його привела Мишошубка.

Світлий ранок закінчувався. Хмари скупчилися і затулили сонце. Легкий подув змінився сильним вітром і зараз розгулював галявиною, змушуючи тремтіти всіх котів під Високим Каменем. Вогнесерд також дрижав, хоча й не знав напевне, від холоду чи від тривоги.

— Коти Громового Клану, — почала Синьозірка. — Нашому табору загрожує велика небезпека. Сніг розтанув, і річка вийшла з берегів. Частину наших земель уже затопило.

У натовпі почалася метушня, але Синьозірка підняла голос, який залунав понад зойками:

— Вогнесерде, розкажи Кланові, що ти бачив.

Він підвівся і почав описувати, як розлилася річка біля Сонячних Скель.

— Але що нам до того? — нявкнув Темносмуг, коли Вогнесерд закінчив розповідь. — У нас є вдосталь здобичі на тій землі, що залишилася. Нехай Річковий Клан переймається повенями.

Дехто замуркотів, погоджуючись, хоча Вогнесерд помітив, що Тигрокіготь мовчав. Воєвода непорушно сидів біля підніжжя Високого Каменя і лише раз у раз посмикував хвостом.

— Тиша! — крикнула Синьозірка. — Вода може дістатися сюди раніше, ніж ми помітимо. Це важливіше за ворожнечу між Кланами. Я не хочу потім дізнатися, що якийсь Річковий кіт загинув під час повені.

Вогнесерд помітив вогник у її очах, ніби її слова мали значно глибший сенс. Він пригадав, як провідниця розлютилася після його розповіді про зустріч із Річковими вояками. Та зараз здавалося, що вона співчуває їм. Можливо, Синьозірка пригадала власних загиблих кошенят.

Плямошкур виступив з-поміж старійшин.

— Я пам’ятаю, як востаннє розлилася річка — це було багато повень тому. Тоді потонуло чимало котів. І здобичі теж. Ми всі голодували, хоч і мали сухі лапи. Це проблема не лише Річкового Клану.

— Гарно сказано, Плямошкуре, — нявкнула Синьозірка. — Я теж пам’ятаю ті часи, і тоді я молилася, щоб вони більше ніколи не повторилися. Та якщо вже так трапилося, слухайте мій наказ. Жоден кіт не повинен виходити з табору сам. Кошенятам та новакам дозволяється залишати табір лише у супроводі принаймні одного вояка. Патрулі повинні розвідувати межі повені — Тигрокігтю, це під твоїм контролем.

— Так, Синьозірко, — нявкнув воєвода. — Я також розішлю мисливські патрулі. Нам потрібно поповнити запас здобичі, перш ніж вода підійде.

— Добра ідея, — погодилася Синьозірка. Вона знову підвищила голос, щоб звернутися до цілого Клану. — Збори закінчено. Повертайтеся до своїх обов’язків.

Провідниця легко сплигнула з Високого Каменя і пішла поговорити з Плямошкуром та іншими старійшинами.

Вогнесерд чекав, щоб дізнатися, чи відправлять його у патруль. Раптом він помітив Сіросмуга, який намагався вислизнути непоміченим із групки котів. Вогнесерд попрямував слідом і наздогнав його аж біля ялівцевого тунелю.

— Куди це ти зібрався? — зашипів він. — Синьозірка ж тільки-но наказала нікому не виходити самому.

Сіросмуг озирнувся і подивився на друга.

— Вогнесерде, я мушу побачити Срібнострумку, — відповів він. — Я маю впевнитися, що з нею все гаразд.

Вогнесерд роздратовано зітхнув. Він розумів почуття товариша, але той міг вигадати і кращий час, щоб зустрітися з подружкою.

— Як ти дістанешся на той берег?

— Якось упораюся, — похмуро пообіцяв Сіросмуг. — Це ж усього лише вода.

— Не будь таким мишоголовим! — крикнув Вогнесерд, згадавши, як Сіросмуг провалився під лід і Срібнострумка його рятувала. — Ти вже одного разу мало не втопився, забув? Чи тобі мало?

Сіросмуг не відповів. Він лише обернувся і попрямував далі до тунелю.

Вогнесерд озирнувся через плече. На галявині Тигрокіготь розподіляв котів на невеликі команди для патруля.

— Стій, Сіросмуже! — зашипів Вогнесерд, спиняючи друга біля входу в тунель. — Зачекай там.

Коли Сіросмуг послухав його, він побіг через галявину до воєводи.

— Тигрокігтю! — нявкнув він. — Я і Сіросмуг готові вирушати. Ми перевіримо кордон нижче Сонячних Скель, гаразд?

Воєвода примружив очі. Він був незадоволений з того, що Вогнесерд дозволив собі обирати власний маршрут. Та для відмови не було причин, особливо коли неподалік сиділа Синьозірка.

— Добре, — гаркнув Тигрокіготь. — Спробуйте