Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Він відбудеться легеньким ляпасом по руці, — вів далі Дейв. — Татко подбає. От побачиш.

— Нізащо. — Сама думка про це стискала мені шлунок. — Якщо твоя інформація правильна, то це явне порушення безпеки руху, що спричинило смерть потерпілих.

— Побачиш, — повторив він.

***

Церемонія прощання відбулась у церкві Святої Анни, до якої міс Гарґенсен (для мене було неможливо думати про неї як про Вікторію) і її чоловік ходили все життя і в якій їх одружили. Містер Герріґен був заможний, роками був впливовою фігурою в американському діловому світі, але на похорон Теда й Вікторії Корлісів прийшло набагато більше людей. Церква була велика, але того дня в ній були тільки стоячі місця, і якби отець Інґерсол не мав мікрофона, його б ніхто не почув за повсюдним плачем. Обоє були популярними вчителями, створеними одне для одного і, звісно, молодими.

Як і більшість жалібників. Прийшов я, прийшли ­Реґіна й Марджі, прийшов Біллі Боґен, а також Убер, котрий спеціально приїхав із Флориди, де грав у лізі А. Ми з Убером сиділи поруч. Він не плакав, але очі мав червоні, а ще цей здоровий лантух шморгав носом.

— Вона в тебе щось викладала? — прошепотів я.

— Другий рік біології, — відповів він також пошепки. — У випускному класі. Потрібна була для диплома. І я був у неї в клубі спостереження за птахами. Вона напи­сала мені характеристику для вступного пакета в коледж.

Мені теж.

— Це так несправедливо, — сказав Убер. — Вони ж просто собі їхали дорогою. — Він помовчав. — І в шоломах.

Біллі виглядав так само, але Марджі з Реґіною здавалися старшими, майже дорослими в макіяжі й поважних сукнях. Коли церемонія закінчилася, вони обійняли мене після церкви, і Реґіна сказала:

— Пам’ятаєш, як вона доглянула тебе в той вечір, коли тебе побили?

— Так, — сказав я.

— Дозволила мені взяти її крем для рук, — сказала Реґіна й знову розплакалася.

— Сподіваюся, того чувака закатають назавжди, — люто сказала Марджі.

— Плюс один, — сказав Убер. — Замкнути й викинути ключа.

— Так і буде, — сказав я, але, звісно ж, помилився, а правим виявився Дейв.

***

День суду над Діном Вітмором настав у липні. Йому дали чотири роки, і то умовно, якщо він погодиться записатися в реабілітаційну клініку й успішно проходитиме випадкові тести сечі впродовж тих самих чотирьох років. Я знову працював в «Ентерпрайз», уже за платню (хоч і не на повну ставку, але все одно). Мене підвищили до місцевих подій і періодичних тематичних статей. Наступного дня після оголошення вироку Вітмору (якщо його взагалі можна так назвати) я озвучив своє обурення Дейву Ґарденеру.

— Знаю, це відстій, — сказав він. — Але ти мусиш вирости, Крейґі. Ми живемо у світі, в якому гроші наказують, а люди слухаються. Десь за лаштунками якась їх кількість перейшла з однієї кишені до іншої, можеш не сумніватися. Краще скажи: ти ж повинен здати мені чотириста слів про ярмарок ремісників?

***

Клініки — та ще й не простої, а, певне, з тенісними кортами й полем для гольфу — було не досить. Чотирьох років сцяння в баночку теж було не досить, особливо коли можна комусь заплатити, щоб він постачав чисті зразки, якщо знаєш, коли братимуть пробу. Вітмор, певне, мав знати.

Серпень паленів, а я іноді пригадував африканське прислів’я, яке вичитав у школі: «Коли помирає старий, згоряє бібліотека». Вікторія з Тедом не були старими, але це чомусь було ще гірше, бо той потенціал, який вони мали, так і не зможе реалізуватись. Усі діти на похороні — і теперішні учні, і недавні випускники, як-от ми з друзями — розуміли: згоріло щось таке, що вже не можна відбудувати.

Я пригадував її прекрасні, виведені від руки малюнки листочків і гілок на класній дошці. Пригадував, як ми прибирали в біологічній лабораторії щоп’ятниці по обіді, а тоді просто задля годиться чистили й хімічну частину і обоє жартували про сморід. Вона питала, чи учень на прізвище Джекіл не готується от-от перетворитися на містера Гайда й сіяти жах у шкільних коридорах. Я думав про те, як вона сказала «Розумію», коли я не схотів знову заходити до спортзалу після того, як мене побив Кенні. Думав про всі ці речі, про її парфуми, а потім — про гімнюка, котрий скоро вийде з клініки й житиме собі на втіху, як у відпустці.

Ні, цього не досить.

Того дня я пішов додому й почав порпатися в шухлядах письмового столу у своїй кімнаті, не повністю зізнаючись собі в тому, що шукаю… і навіщо. Шуканого там не було, що стало водночас розчаруванням і полегшенням. Я вже рушив був до виходу, але повернувся й став навшпиньки, щоб оглянути верхню полицю в шафці, де зазвичай накопичувався всякий мотлох. Я знайшов старий будильник, айпод, що зламався, коли я впустив його на асфальт, катаючись на скейті, і цілий жмут навушників. Також там стояла коробка з бейсбольними картками й лежав стосик коміксів про Спайдермена. Аж під стінкою заліг светр у кольорах «Ред Сокс», що став надто малий для тіла, в якому я наразі мешкав. Я підняв його, а під ним лежав айфон, який батько подарував був мені на Різдво, ще коли я був здохликом. І зарядний пристрій до нього. Я підімкнув його до телефона, досі не зізнаючись собі в тому, що задумав, але коли я пригадую той день зараз — минуло не так багато років, — то вважаю, що мотиваційної сили мені надали слова міс Гарґенсен, котрі вона сказала, коли ми чистили раковини в хімічній лабораторії: «Не слід гукати, якщо не хочеш почути відповідь». Того дня я хотів.

«Він, певне, навіть не заряджатиметься, — казав я собі. — Стільки років збирав пилюку». Але він заряджався. Узявши його ввечері, після того як тато ліг спати, я побачив у верхньому правому кутку індикатор повного заряду.

Яка ж то була мандрівка стежками пам’яті. Я побачив старі електронні листи, фотографії тата, зроблені до того, як він почав сивіти, повідомлення, якими ми перекидалися з Біллі Боґеном. В них не було жодних новин, а тільки жарти й інформація, що проливала світло на фундаментальні проблеми типу «Я зара перднув», а також гострі питання на кшталт «Ти вже зробив алгебру?». Ми були як двійко дітлахів, що балакають через банки з-під консервованої кукурудзи, з’єднані вощеною ниткою. До чого зводиться і більша частина сучас­них технологій, якщо задуматися: балаканина заради балаканини.

Я взяв телефон із собою до ліжка, як робив ще коли й не голився, а поцілунок з Реґіною був надзвичайною подією. Тільки тепер ліжко, що колись здавалося завеликим, виявилося замалим. Я глянув через кімнату на плакат із Кеті Перрі, котрий повісив на третьому році в старшій школі, коли вона здавалася мені живим символом сексу й розваг. Зараз я був старший за того здохлика, але й лишався такий самий. Смішне відчуття.

«Якщо інші духи існують, — сказала тоді міс Гарґенсен, — то вони точно не всі святі».

Думка про це майже спинила мене. А тоді, знову подумавши про того безвідповідального гімнюка в реабілітаційній клініці, я зважився й набрав номер містера Герріґена. «Все добре, — казав я собі. — Нічого не