Читати книгу - "Якщо кров тече"

Але ж частина мене знала: щось станеться, — і я не здивувався, коли замість тиші почув гудки. Не здивував мене й іржавий голос, що заговорив у вухо, долинаючи з телефона, котрий я поклав у кишеню мерця майже за сім років до того: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».

— Доброго вечора, містере Герріґен, це Крейґ. — Голос у мене на диво не тремтів, зважаючи на те, що я балакав до мерця і що мрець насправді міг мене слухати. — Один тип на ім’я Дін Вітмор убив мою улюблену вчительку та її чоловіка. Він був п’яний і збив їх на машині. Вони були хороші люди, вона допомогла мені тоді, коли допомога була потрібна, а він не отримав того, на що заслужив. Думаю, що це все.

Але то було не все. Я мав принаймні тридцять секунд на повідомлення і ще не використав їх усі. Тож я сказав і решту, сказав правду. Мій голос став ще нижчий, майже перетворився на гарчання:

— Я хотів би, щоб він помер.

***

Тепер я працюю в «Таймс Юніон», газеті для Олбані й прилеглих районів. Платня крихітна, і я, певне, міг би заробити більше, якби писав для «Баззфід» чи TMZ, але в мене є подушка безпеки — траст, і мені подобається працювати у справжній газеті, хоча більша частина журналістики зараз перейшла в онлайн. Можете назвати мене старомодним.

Я затоваришував із Френком Джефферсоном, айтіш­ником широкого профілю в цій газеті, й одного вечора за пивом у «Медісон Пор Гаус» розповів, як колись зміг зв’язатися з голосовою поштою померлого… але тільки коли дзвонив зі свого телефона, який вико­ристовував, коли померлий ще був живий. Я спитав у Френка, чи він не чув нічого схожого.

— Ні, — сказав він, — але могло буть.

— Як?

— Хтозна, але в перших комп’ютерах та мобільних було повно дивних глюків. Про деякі ходять легенди.

— І в айфонах?

— Особливо в них, — сказав він, сьорбаючи пиво. — Тому що їх квапилися здати у виробництво. Стів Джобс ніколи б цього не визнав, але народ в «Еппл» до смерті боявся, що за кілька років або й за рік «Блекбері» повністю домінуватиме на ринку. Ті перші айфони… Деякі з них блокувалися щоразу, як ти набирав букву «L». Можна було відправити електронного листа, а тоді бродити інетом, але якщо ти намагався побродити інетом, а тоді відправити листа, то телефон іноді зависав.

— У мене справді було таке раз чи два, — сказав я. — Доводилося перезапускати.

— Отож. Траплялися дуже різні приколи. А у твоєму випадку можна припустити, що запис того дядька якось застряг у софті, як іноді хрящ засяде між зубами. Можна сказати, дух у машині.

— Так, — сказав я. — Але не святий.

— Га?

— Нічого, — сказав я.

***

Дін Вітмор помер на другий день у центрі реабілітації «Рейвен Маунтін», люксовому витверезному закладі в мальовничому Нью-Гемпширі (там справді були тенісні корти, а також шафлборд і басейн). Я дізнався майже одразу після того, як це сталося, бо налаштував сповіщення в «Ґуґлі» на його ім’я і на ноутбуці, і на робочому комп’ютері в «Ентерпрайз». Причина смерті не зазначалася (гроші наказують, ви розумієте), тож я гайнув у маленьку мандрівку до сусіднього нью-гемпширського містечка Мейдстоун. Там показав свою репортерську личину, поставив кілька питань і передав трошки грошей містера Герріґена в інші руки.

Шукати довелося недовго, бо в контексті самогубств випадок Вітмора був добряче за межею звичайного. Так само як полірувати собі свічку й випадково задушитися. В «Рейвен Маунтін» прийнятих пацієнтів називають «гостями», а не нариками й алканами, і в кожній кімнаті гостя є власний душ. Дін Вітмор пішов у душ перед сніданком і вижлуктив скількись шампуню. Не для того, щоб убити себе, а, як виходило, щоб змастити трубу. Тоді він розламав навпіл брусок мила, одну половинку кинув на підлогу, а іншу запхнув собі в горло.

Я видобув більшу частину подробиць із одного з асистентів, котрі в «Рейвен Маунтін» працювали над тим, щоб відучити алкоголіків та наркоманів від їхніх поганих звичок. Цей хлопець на ім’я Ренді Скваєрз сидів у моїй «тойоті» й пив бурбон із горла пляшки з індичкою на етикетці, яку купив на частину з тих п’ятдесяти доларів, що я йому дав (так, я завважив іронію ситуації). Я спитав, чи не залишив, бува, Вітмор передсмертної записки.

— Залишив, — сказав Скваєрз. — І навіть доволі зворушливу. «Віддавай усю любов, що зможеш» — було написано в ній.

У мене на руках вискочили сироти, але рукави приховали це, а я спромігся на усмішку. Я міг сказати йому, що то не просто останній заклик, а рядок з «Тримайся свого чоловіка» Теммі Вайнет. Скваєрз би все одно не зрозумів, до чого це, а в мене не було причин йому пояс­нювати. Це було між мною і містером Герріґеном.

***

На те невелике дослідження я витратив три дні. Коли повернувся, тато спитав, чи сподобалася мені мінівідпустка. Я сказав, що так. Він спитав, чи я готовий повертатися до навчання за кілька тижнів. Я сказав, що так. Він уважно глянув на мене й спитав, чи все гаразд. Я сказав, що так, сам не знаючи, брешу чи ні.

Якась частина мене й досі вірила, що Кенні Янко помер випадково, а Дін Вітмор вчинив самогубство — можливо, через почуття провини. Я пробував уявити, як містер Герріґен якось утілювався перед ними й спричиняв їхні смерті, — і не міг. Якщо так було насправді, то я причетний до вбивства, винний якщо не за державним законом, то за моральним. Врешті-решт, я бажав Вітмору смерті. Імовірно, що й Кенні теж — десь у глибині серця.

— Ти впевнений? — спитав тато. Він не зводив з мене допитливого погляду, як бувало в дитинстві, коли я робив яку дрібну шкоду.

— Абсолютно, — сказав я.

— Гаразд, але якщо захочеш поговорити, то я тут.

Так, і слава Богу, що так, але говорити про це я все одно не зміг би, бо точно здався б йому скаженцем.

Я повернувся до кімнати й узяв старий айфон з полички в шафці. Він пречудово тримав заряд. Нащо я це зробив? Хотів подзвонити йому в могилу й подякувати? Спитати, чи це справді він? Не пам’ятаю, і, мабуть, це не має значення, бо я не подзвонив. Увімкнувши телефон, я побачив текстове повідомлення від користувача корольпірат1. Тремтячим пальцем я тицьнув в екран і прочитав таке: «К К К сП».

Я дивився на повідомлення, і мені сяйнула думка, імовірність, котра до кінця того літа і пір’їнкою не торка­лася моїх думок. А що, коли я якимось чином тримаю містера Герріґена в заручниках? Прив’язую його до земних клопотів телефоном, котрий запхнув до його піджака, перш ніж опустилося віко? І те, про що я його просив, завдавало йому болю? Навіть мучило?

«Малоймовірно, — подумав я. — Згадай, що казала місіс Ґроґен про Дасті Білодо. Що він не зміг би отримати й роботу вигрібальника курячого лайна з сараю старого Доренса Марстеллара, після того як украв щось у містера Герріґена. Той про це подбав».

Так, і дещо інше. Вона сказала, що він роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому