Читати книгу - "Зачароване життя"

Він кивнув містеру Сондерсу, й обидва вийшли. Містер Сондерс скакав на одній нозі, бо досі взував свій розшнурований черевик. Отак підскакуючи, він роздушив не одну гидку істоту, яка ще повзала по килимі. Ґвендолен закрила обличчя руками й з усієї сили затупотіла ногами.

— Звірюки! Звірі! Як вони посміли так поводитися зі мною! Я утну щось ще гірше, ніж досі. Я їм покажу!

— Але ти нічого не зможеш зробити без чаклунських умінь, — сказав Кет. — Хіба Крестомансі не сказав, що містер Сондерс позбавив тебе відьомського дару?

— Забирайся! — заволала на нього Ґвендолен. — Залиш мене саму! Ти такий, як і всі вони.

Кет пішов до своєї кімнати, а Ґвендолен ще довго тупотіла від безсилля ногами та схлипувала. Врешті-решт підняла голову й гукнула:

— Я ще не переможена! Ось побачиш!

Не дивно, що Кет бачив тієї ночі жахіття. Йому наснилися велетенські черв’яки та слизькі жаби, що росли та збільшувалися. Кет пітнів, стогнав, та врешті-решт, прокинувся, почуваючи себе зовсім розбитим, наче після важкої хвороби чи страшного сну, трохи полежав із розплющеними очима і, заспокоївшись, знову задрімав. А коли прокинувся, у кімнаті горіло світло. Хлопець розплющив очі й прислухався до сніжної тиші замку. Все довкола вказувало на те, що Ґвендолен знову щось утнула. Він не розумів, щó дало йому цю переконаність. Мабуть, це всього-на-всього гра уяви. Якщо містер Сондерс справді відібрав у неї відьомський талант, то вона уже нічогісінько не зможе зробити. Але Кет знав: вона знову щось накоїла. Він встав і поплентався до вікна. Нічого незвичайного через жодне з вікон хлопець не побачив: кедри росли собі навколо галявини, а вдалині, на схилі пагорба блищали сади.

День народжувався зі сонця й туману, а на темно-зеленому килимі галявини не було ще жодного сліду. Але Кет відчував — довкола відбулися зміни. Тому він швидко одягся й збіг сходами вниз, щоб запитати Ґвендолен, що вона знову накоїла. Кет відчинив двері її кімнати, й у ніздрі йому вдарив сморід, солодкий, важкий сморід чаклунства. Тут було бездоганно чисто. Жодних мертвих істот, жодних спалених казанів. Лише коробка Ґвендолен лежала деінде. Раніше вона стояла в розмальованій шафі, а зараз була біля її ліжка. Ґвендолен спала під синьо-оксамитовою ковдрою. Кет дуже обережно зачинив за собою двері, щоб не розбудити її. Але молода чаклунка прокинулася, сіла й витріщилась на нього. Кет зрозумів: те, що сталося, сталося зі самою Ґвендолен. Нічну сорочку вона одягнула навспак і стрічки, які мали б стягувати її на спині, зараз теліпалися спереду. Ще одне, на що звернув увагу Кет, — погляд, яким сестра дивилася на нього. У її очах читалося здивування та переляк.

— Хто ти? — запитала вона.

— Я — Кет, — сказав Кет.

— Ні, ти не Кет (кіт). Ти — хлопець, — сказала Ґвендолен. — Хто ти?

Кет подумав, що чаклунка, втративши свою відьмацьку силу, також утрачає пам’ять. Тому вирішив бути обережнішим з Ґвендолен.

— Я твій брат, Ерік, — терпляче промовив він і підійшов до її ліжка, щоб вона глянула на нього зблизька. — Але ти завжди називала мене Кетом.

— Мій брат! — вигукнула вона з подивом. — Не може бути! Я завжди хотіла мати брата. І я, звичайно, не сплю. У ванні було надто холодно, а коли я себе щипаю, то дуже боляче. А де я? Це якийсь притулок?

Хлопець витріщився на неї. Він запідозрив, що з пам’яттю у неї все гаразд, а от із зовнішністю та манерою говорити… Вона стала зграбнішою, ніж була. Обличчя залишилося гарненьким, з чудовими волошковими очима, але все-одно щось було не те. Навіть золоте волосся, яке розкинулося по плечах, було на два дюйми довше, ніж учора вночі.

— Ти не Ґвендолен! — крикнув він.

— Яке жахливе ім’я, — сказала дівчина, що сиділа на ліжку. — Звичайно, ні! Мене звуть Джанет Чант.

9

Кет був, мабуть, так само приголомшений, як і дивна дівчина, яку звали… Джанет Чант. «Джанет Чант… Може, Ґвендолен має сестру-близнючку, про яку вона мені не розповіла?» — думки хаотично роїлися в його голові.

— Але моє прізвище також Чант, — сказав він.

— Та невже? — перепитала Джанет.

Вона стала навколішки, не злазячи з ліжка, й замислено запустила пальці у волосся.

Ґвендолен ніколи б так не зробила.

— Твоє прізвище справді Чант? Воно взагалі не дуже поширене. І ти подумав, що я твоя сестра? Відколи прокинулася у ванні, все намагаюсь до двох додати два і в мене чомусь виходить п’ять. Де ми?

— У замку Крестомансі, — сказав Кет. — Крестомансі запросив нас сюди жити через рік після загибелі наших батьків.

— Отакої! — сказала Джанет. — Моя мама й тато живі й копають одне одного ногами! Принаймні так вони робили, коли я побажала їм на добраніч учора ввечері. Хто такий Крестомансі? Ти можеш розповісти мені щось про себе?

Спантеличений і збентежений, Кет розказав, як і чому він та Ґвендолен оселилися в замку, про всі її чаклунські витівки.

— Ти хочеш сказати, що Ґвендолен справді була чаклункою? — вигукнула Джанет.

Кет не хотів, щоб вона говорила була. Адже він щораз більше переконувався, що справжню Ґвендолен вже ніколи не побачить.

— Звичайно ж, вона чаклунка, — сказав він. — А ти що, ні?

— Святе небо, ні! — вигукнула Джанет. — Хоча я, напевно, стала б нею, якби завжди жила тут. Відьми ж у вас частенько зустрічаються, еге ж?

— І відьмаки та некроманти, — сказав Кет. — Але чарівники та маги трапляються рідше. Я думаю, містер Сондерс — маг.

— Цілителі, знахарі, шамани, мольфари, ворожбити? — швидко запитала Джанет. — Босоркані, факіри, відьмаки? Їх також хоч греблю гати?

— Більшість із них живе серед простих людей, — пояснив Кет. — Потороча — взагалі брутальна особа. А справжні маги — дуже сильні й розумні.

— Зрозуміло, — сказала Джанет.

Вона замислилася на хвилинку, а потім якось по-хлопчачому скочила з ліжка. Ґвендолен так ніколи б не зробила.

— А влаштуймо обшук, — сказала вона, — на той випадок, якщо люба Ґвендолен була такою доброю, і залишила нам цидулку.

— Ти покладаєш на неї надто великі надії, — сказав Кет невтішно. — Як ти думаєш, де вона зараз?

Джанет подивилася на нього і побачила розпач у його очах.

— Пробач, — сказала вона. — Я більше не буду. Але ти ж розумієш, чому я на неї розгнівана? Схоже, вона закинула мене сюди, а сама подалася деінде. Сподіваймося, вона має для цього вагому підставу.

— Вони відлупцювали її черевиком і відібрали чаклунський дар, — сказав Кет.

— Угу, ти це казав, — розсіяно відповіла Джанет, продовжуючи висувати шухляди позолоченого туалетного столика. — Я вже боюся отого Крестомансі. Ти впевнений, що у неї відібрали здатність чаклувати? Якщо це справді так, то як вона могла все це зробити?

— Я цього також не розумію, — сказав Кет і собі зайнявся пошуками. Тепер він віддав би свого мізинця за одне-однісіньке слово від Ґвендолен. Хлопець почував себе жахливо самотнім.

— Чому ти ходила у ванну? — запитав він і подумав, що не завадило б і там пошукати.

— Насправді, я не знаю. Але пам’ятаю, що прокинулася саме там, — сказала Джанет, витягуючи з нижньої шухляди пучок заплетеного в косу волосся. — Здавалося, ніби мене протягли крізь живопліт, голу-голісіньку, тому я дуже