Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

Отак вони спустилися на шість поверхів донизу й опинилися в крижаному підземеллі палацу. Тут було холодно. Однак не набагато холодніше, ніж у будь-якому іншому льосі. Коридори освітлювалися факелами з льоду і мали вигляд людських рук. Дівчина раптом усвідомила, що кожного разу, коли вона дзвонила у дзвіночок, фавн мусив подолати чималий шлях, щоб до неї дістатися.

Вирішивши, що відтепер дзвонитиме у дзвіночок якомога рідше, щоб врятувати фавна від цих довгих подорожей палацом, дівчина повернула за ріг і заклякла. Перед нею, попід величним склепінням, простягалася кухня розміром з вхідну залу, що знаходилася трьома поверхами вище. Однак не це змусило її завмерти.

Схоже, в Еразмуса таки були помічники, які разом із ним займалися хатніми клопотами. Щойно її очі призвичаїлися до химерного видовища перед собою, вона збагнула, що зроду не бачила нічого подібного: чоловік з цапиними копитами був чи не найлюдянішою істотою з-поміж усіх тих створінь. Дівчина не стрималася і крикнула. У кухні здійнявся галас і переполох: слуги заґелґотали, загорлали, загули й зашипіли. Півдюжини химерних створінь кинулося до дверей і завмерли там, не знаючи, що робити далі. Еразмус підійшов до них, і вони заспокоїлися. Невдоволено хитаючи головою та раз по раз кидаючи погляд на дівчину, він розвернувся обличчям до інших слуг.

— Перед вами наша нова панна, — урочисто повідомив він їм. Після цього він звернувся до дівчини. — Моя панно, дозвольте відрекомендувати вам наших працівників.

Він плеснув у долоні, й слуги вишикувалися в ряд. Еразмус підійшов до краю, де три помаранчеві ящірки стояли на власних хвостах, висолопивши язики та розмахуючи всіма своїми чотирма лапами.

— Це кухарі: За-а, Ш-ш та С-сф, — мовив фавн, вказуючи на кожну з ящірок. Побачивши запитання на обличчі дівчини, він додав: — Це — саламандри, які живуть у вогні.

— Звісно, — сказала дівчина й усміхнулася трьом ящіркам, намагаючись вдати, що то не вона верещала, коли побачила, як вони стрибають довкола печі. — Ви дуже смачно готуєте! — щиро мовила вона. Ящірки так зніяковіли, що аж напекли раків — з голови до п’ят почервоніли!

— Кухарчуки: Гарф, Кеп та Нилипа. Гарф — мінотавр, Кеп — брауні, Нилипа — фея піксі.

Гарф з Кепом вклонилися, а Нилипа зробила реверанс. Власне, через Гарфа дівчина й закричала, коли зайшла на кухню. У нього було міцне двометрове тіло, що нагадувало стіну, вкриту хутром. Хутро слугувало йому за вбрання та шкіру водночас… А ще він мав голову бика, величезні чорні роги та сережку в носі. Кеп та Нилипа виглядали зовсім не так страшно. Кеп був заввишки приблизно метр і нагадував маленького чоловічка, порослого корою. Нилипа була втричі нижча. На спині у неї було два крила, достоту як у метелика.

— Моє шанування, — сказала дівчина.

— О панно, — прошепотіли всі троє.

— Покоївка — Фіона, — продовжив Еразмус і зупинився біля високої жінки, яку дівчина спершу не помітила. Вона була білолицьою красунею з довгими темними кучерями, що спадали їй аж до талії. Її великі карі очі спалахнули, коли вона вклонилася дівчині, тримаючи одну руку на своїй шиї та притримуючи хутряну накидку.

— Я така рада з вами познайомитися, — сказала дівчина, дивуючись, як же вона раніше не зауважила, що серед слуг є люди.

— Фіона — це шовкі[4]. Вона не розмовляє, — пояснив Еразмус, розвертаючись до потворної молодиці з посірілим обличчям та кажанячими крилами за спиною. На цій була довжелезна чорна сукня та бездоганно накрохмалений білий фартух. Здавалося, її витесали з каменю.

— Це пані Ґрей — наша домоправителька. Гаргуйля[5].

— Моє шанування!

Дівчина не мала жодного уявлення про те, хто такі шовкі та гаргуйля, але обоє виглядали достатньо привітними. Ну гаразд, шовкі Фіона виглядала дещо відлюдькувато, але принаймні вона не була загрозливою, як‑от мінотавр.

— Раді прислужитися, — відповіла гаргуйля, і її голос зазвучав так, немов два камінці почали тертися один об інший. — Лишень скажіть, і ми все для вас зробимо!

— Дякую! Ви вже робите… дуже багато всього, — незграбно відповіла дівчина. У неї ніколи раніше не було слуг, і тепер, коли перший переляк, спричинений їхнім виглядом, розвіявся, вона й гадки не мала, як їй з ними поводитися. Водночас вона оговталася настільки, щоб помітити гаптовану стрічку, пов’язану довкола шиї кожного з них.

— Гадаю, буде краще, якщо ви повернетеся нагору, моя панно, — запропонував Еразмус.

Відчувши полегшення, дівчина всміхнулася, кивнула на знак згоди й послухалася його поради. Піднявшись до вхідної зали, з її великим каміном та зручним кріслом, дівчина сіла й задумалася. Тут коїлися незвичайніші дива, аніж ті, про які їй доводилося чути.

Найперше вона згадала зачарованого ведмедя, ізбйорна, який жив у палаці з льоду. Вперше за довгий час вона запитала в себе: чому це так? Чому ізбйорн живе у палаці з льоду? І навіщо вона йому здалася? Чому на один рік? Підозрювала, що він прийшов по неї, бо лише вона могла його зрозуміти. Проте він не надто поспішав щось їй пояснювати, — або ж не міг сказати, в чому справа.

Потім вона подумала про слуг. Фавн, саламандри, гаргуйля, і… всі інші химерні створіння. Звідкіля вони? І чому вони тут? Еразмус також не хотів відповісти їй на ці запитання. Вона могла б запитати в слуг, але передчувала, що їхні відповіді будуть такими ж туманними.

Все сходилося на білому ведмеді. Слуги були в палаці через нього. Вона також перебувала тут через нього. Схоже, навіть палац стояв тут через нього. Але чому? Що вирізняло цього ведмедя з-поміж інших? І чому йому було не до смаку життя у палаці в оточенні слуг? Чи знайшовся би ще хоч хтось, кому б це не сподобалося?

— Хто ж їх зачарував? Ось, корінь проблеми! — сказала дівчина вголос. — Якщо мені вдасться знайти відповідь на це запитання, тоді я зрозумію, чому і як їх зачарували.

— З ким ти розмовляєш? — ізбйорн вайлувато підійшов до каміна.

— Зі собою, — на щоках дівчини з’явився рум’янець.

— О! Чи не стану я на заваді?

— М-м-м, ні. Думаю, я можу порозмовляти з собою в будь-який інший час…