Читати книгу - "Повітряний замок"

Незабаром солдатові забракло кухлів, тарілок, виделок і ложок. Оскільки для ролі короля Чужокрайнії та його головнокомандувача солдат уже задіяв сільничку й перечницю, для короля Інгарії, його брата й чаклунів у нього нічого не залишилося. Але солдата це не зупинило. Він поліз у кишеню на поясі, витягнув дві золоті монети і жменю срібних та з дзенькотом кинув їх на стіл, щоби зобразити короля Інгарії, його чаклунів і генералів. 

Абдулла не міг не подумати, що це страшно дурний учинок. І оті два золоті викликали масу розмов. Четверо юнаків якнайбільш неотесаного вигляду з-за найближчого столу розвернулися на своїх лавах і стали дуже зацікавлено спостерігати за подіями за сусіднім столом. Однак солдат був весь поглинутий розповіддю про битву і не звернув на них жодної уваги. 

Нарешті більшість люду попідводилася з місць і подалася до своїх робіт. Солдат теж піднявся, закинув на плечі ранець, натягнув на голову брудний солдатський капелюх, який доти був застромлений під клапан ранця, і запитав дорогу до найближчого міста. Поки всі навперебій пояснювали солдатові, як туди дістатися, Абдулла намагався підкликати господиню, щоб розплатитися за їжу і пиво. Одначе та чомусь не поспішала. Коли ж вона нарешті вийшла, солдат уже зникнув з очей за поворотом дороги. Абдулла за ним не жалкував. Що би там джин не думав стосовно допомоги з боку цього чоловіка, Абдулла відчував, що обійдеться й без неї. Він був радий, що вони з Долею принаймні у чомусь зійшлися. 

Абдулла не став повторювати дурницю, яку зробив солдат, і розрахувався найдрібнішою срібною монеткою. Однак навіть вона, судячи з усього, була солідною сумою в цих краях. Господиня пішла з нею в будинок, щоби розміняти її й видати решту. Поки Абдулла на неї чекав, він мимохіть підслухав розмову чотирьох неотесаних юнаків. Їхня дискусія була коротка й недвозначна. 

— Якщо побігти старою верховою стежкою, — сказав один, — можна перестріти його в лісі на вершині пагорба. 

— А там сховаємося в кущах на узбіччях, — погодився другий, — і нападемо на нього з двох боків. 

— Гроші поділимо на чотирьох, — наполягав третій. — Золота в нього куди більше, ніж він показав, це точно. 

— Спочатку треба його прикінчити, — сказав четвертий. — Ми ж не хочемо, щоби він розпатякався. 

Троє інших сказали: «Так!», «Так-так!» і «Таки-так!», — а тоді піднялися і пішли, а тим часом господиня вибігла з будинку й винесла Абдуллі дві жмені мідяків. 

— Сподіваюся, добродію, решту я порахувала правильно. Південне срібло трапляється в нас рідко, і мені довелося запитати чоловіка, скільки коштує ваша монета. Він сказав, сотню наших мідяків, а ви мали заплатити п’ять, так що… 

— Благословення на вас, о найкраща з куховарок і пивоварко божественного пива, — поспішно відповів Абдулла й замість довгої задушевної розмови, на яку господиня явно розраховувала, повернув їй одну жменю мідяків. Залишивши її в заціпенінні, він щодуху помчав наздоганяти солдата. Звісно, цей безбородько — страшенний ледар і неймовірний зануда, але це не значить, що він заслуговує на те, щоби через його золото на нього напали в лісі й убили. 

Розділ десятий, 

де розповідається про насилля й кровопролиття 

Абдулла виявив, що йти швидко йому не вдається. У холодному інгарійському кліматі він з незвички дуже мерз, до того ж, від сидіння зовсім без руху його тіло жахливо закоцюбло, а після вчорашньої цілоденної ходні йому стугоніли ноги. Потайна кишенька в лівій туфлі натерла йому на п’ятці болючий пухир. Абдулла не встиг пройти і ста ярдів, як по-справжньому закульгав. Одначе він так непокоївся про солдата, що заповзято крокував уперед — як тільки міг швидко. Він прошкутильгав повз кілька хатинок під трав’янистими дахами й вийшов за межі села. Тепер дерев коло дороги поменшало. Там він і побачив солдата: той, не кваплячись, брів далеко попереду, прямуючи туди, де дорога піднімалася на пагорб, вкритий гущавиною розкішних дерев — очевидно, цілком звичайних для цих країв. Саме там четверо молодиків збиралися влаштували свою засідку. Абдулла постарався шкутильгати швидше. 

Із пляшки, яка теліпалася в нього на поясі, висунувся роздратований синій димок. 

— Ти конче мусиш так мною трясти? — запитав він. 

— Так, — відсапнув Абдулла. — Чоловік, про якого ти сказав, що він може допомогти мені, тим часом сам потребує моєї допомоги. 

— Гм! — відповів джин. — Тепер я розумію. Ти нізащо не позбудешся романтичного ставлення до життя. Твоїм наступним бажанням виявиться сліпучо-осяйний обладунок. 

Солдат брів дуже повільно. Абдулла скоротив відстань між ними й увійшов у лісочок майже відразу за солдатом. Однак дорога раптом запетляла поміж деревами, щоби легше було підніматися по схилу, тож Абдулла згубив солдата з очей, поки не дошкандибав до останнього повороту і побачив його за якихось кілька ярдів. І саме цієї миті негідники вирішили напасти. 

Двоє вистрибнули з одного боку дороги — просто з-за солдатової спини. Ті двоє, котрі вистрибнули з другого боку, опинилися просто перед ним. На якусь мить чи дві зав’язалась запекла бійка, посипалися нищівні удари. Абдулла поспішив на допомогу, однак поспішав він не кваплячись, оскільки ще ніколи в житті нікого не вдарив. 

Поки він наближався, сталося декілька дивних речей водночас. Двоє з нападників, які заходили зі спини, розлетілися в протилежні боки від дороги, де один врізався головою в дерево і вже більше нікого не турбував, а другий розпластався на землі, розкинувши руки і ноги. Один із тих двох, які вистрибнули перед солдатом, майже відразу ж заробив досить пікантне каліцтво й зігнувся у три погибелі, щоби помізкувати над цим. Другий, на превеликий подив Абдулли, злетів у повітря і ненадовго повиснув на гілляці, наче ганчірка. З грюкотом звідти звалившись, він розлігся до сну просто на дорозі. 

Зненацька зігнутий навпіл нападник розігнувся — і пішов на солдата з довгим вузьким ножем. Солдат схопив його за зап’ястя озброєної руки. Якусь мить вони 

з глухим гарчанням вовтузилися, причому Абдулла твердо вірив, що поєдинок невдовзі закінчиться на користь солдата. Він саме подумав, що його переживання за цього пройдисвіта-солдата були абсолютно марними, як раптом нападник, що досі лежав розпластаний на землі, різко зібрався й кинувся на солдата ззаду з іще одним довгим вузьким ножем. 

Абдулла поспішно зробив найпотрібнішу в цю мить річ. Він ступив крок уперед і вперіщив парубка по голові пляшкою з джином. 

— Ой! — заволав джин. 

А грабіжник повалився на землю, як зрубаний дуб. 

Почувши грюкіт, солдат обернувся, на мить відволікшись від свого заняття, яке, вочевидь, полягало у в’язанні вигадливих вузлів з іншого грабіжника. Абдулла квапливо відступив. Йому не сподобалася ні швидкість, з якою солдат обернувся, ні те, як той тримав долоні: щільно стуливши пальці, так що вийшли два тупі, проте смертоносні знаряддя. 

— Я чув, як вони домовлялися вбити вас, о доблесний ветеране, — швидко пояснив Абдулла, — і поспішив попередити вас або допомогти вам. 

Його вразив погляд