Читати книгу - "Кораліна"

Кораліна зробила глибокий вдих. Було б у тій порожній квартирі бодай якесь умеблювання, хоча б крісло, вона б усе те притягла й нагромадила на ляду, але ж тут не було нічогісінько.

Надвір! Швидше на волю! Але тільки не бігти... Дівчинка навіть замкнула за собою парадні двері. І ключика поклала під мату. А тоді подалася до під’їзної доріжки.

Кораліна була майже певна: там уже стоятиме «інша мати» й чигатиме на неї, коли вона вийде. Але ні: довколишній світ був порожній і німотний.

А Кораліні так хотілося повернутися додому!

Дівчинка обхопила себе руками й сказала сама собі, що вона хоробра, а сказавши це, майже повірила цим своїм словам. Тоді пішла в обхід будинку, в той сірий туман, що насправді був ніякий не туман, і попрямувала до східців, щоб піднятися нагору.

Розділ 10

Кораліна пішла нагору по зовнішніх східцях будинку, до найвищого помешкання, де — у відповідній квартирі в її світі — мешкав схибнутий стариган на горищі. Якось-то вона була пішла туди зі своєю справжньою матір’ю — мати саме збирала кошти на благодійність. Вони тоді стояли на порозі відчинених дверей, чекаючи, поки схибнутий дідуган із великими вусами знайде залишений Кораліниною матір’ю конверт, а те помешкання тхнуло незвичайними харчами, табакою і чудними речами, що пахли, мов гострі сири, й що їх Кораліна ніяк не могла б назвати. Тоді вона не побажала ступити хоч би крок туди, досередини.

— Я — дослідниця! — голосно проказала Кораліна, але ці її слова прозвучали приглушено, мов неживі, в туманному повітрі. Та чи ж не вона подолала отой підвал?

А таки подолала! Але Кораліна чомусь була певна: помешкання на горищі стане їй хіба таким випробуванням!

Ось і горішня сходинка. Найвище помешкання колись було горищем будинку, але те було дуже давно.

Дівчинка постукала у пофарбовані в зелений колір двері. Вони й розчахнулись, і вона ступила крок досередини.

Маєм очі й маєм нерви,

Маєм зуби, ще й хвости!

Що заслужиш, те й одержиш!

Тільки дай нам дорости...

Таку пісеньку пропищав добрий десяток, чи й більше, голосочків із того темного помешкання, де стеля нависала настільки низько в місцях її поєднання зі стінами, що Кораліна могла, ставши навдибки, її дістати.

На гостю витріщилися червоні очиці. Вона ступила ближче — крихітні рожеві лапки залопотіли геть. Крізь тіні від меблів шугнули якісь іще темніші тіні.

Тут смерділо, і то куди гірше, ніж у помешканні справжнього схибнутого дідугана. Там панував дух харчів — неприємних, на Коралінину думку, але вона усвідомлювала, що то справа смаку, адже їй не подобалися всілякі там спеції, трави чи екзотичні наїдки. Але це місце тхнуло так, ніби тут зібрали всі заморські страви світу й залишили їх гнисти.

— Маленька дівчинко! — долинув шелестючий голос із дальшої кімнати.

— Я тут! — відгукнулася Кораліна. «Я не боюсь!» — подумки сказала дівчинка собі й відчула: сказала вона правду.

Не було ж бо тут нічого такого, що б її злякало. Ці потвори, навіть ота почвара в підвалі — то все ілюзії, омани, яких навитворяла «інша мати», моторошно пародіюючи справжніх людей і справжні речі по той бік коридору. Як по правді, то вона нічого й не могла створити — такого висновку дійшла Кораліна. Ото тільки й могла ота «інша», що перекручувати, копіювати й спотворювати те, що існувало ще й до неї.

І в цю мить Кораліна зчудувалася: і навіщо «інша мати» поставила ту снігову кульку на коминкову поличку в вітальні? На таке місце, яке, у її світі, не було анічим заставлене.

І тільки сама себе про це запитала, як і почала осягати відповідь.

Тоді знову долинув той голос, порушивши хід Кораліниних думок.

— То ходи сюди, маленька дівчинко! Я знаю, що тобі треба, маленька дівчинко.

Голос був якийсь шелестючий, дряпучий і сухий. Він навіяв Кораліні думку про якусь величезну мертву комаху. Які дурниці! Як могло щось неживе, особливо дохла комаха, мати голос?

Кораліна пройшла кілька кімнат із низькими скошеними до країв стелями, поки добулася до останнього покою. Була то спальня, й «інший схибнутий стариган із горища» сидів у дальшому кінці кімнати серед майже цілковитої темряви, закутаний у свій плащ і з капелюхом на голові. Щойно Кораліна увійшла, так він і заговорив.

— Нічого не змінилося, маленька дівчинко, — сказав він голосом, схожим на шелест листя, коли воно, гнане вітром, шарудить по вулиці. — І що, коли ти зробиш усе, що заприсяглася зробити? Що тоді? Нічого не зміниться. Ти потрапиш до своєї оселі. Ти нудьгуватимеш. На тебе не звертатимуть уваги. Ніхто не послухає тебе, ніхто й не почує насправді. Ти надто розумна й надто спокійна, щоб вони могли тебе розуміти. Вони ж навіть твоє ім’я вимовляють неправильно... Лишайся тут із нами! — далі умовляв голос, що виходив із постаті в дальшому кінці кімнати. — Ми слухатимемо тебе й гратимемося з тобою, сміятимемося з тобою. Твоя «інша мати» вибудовуватиме для тебе цілі світи, аби ти їх досліджувала, і руйнуватиме їх щоночі, хай-но ти наситишся ними. Кожен новий день буде кращий і яскравіший за той, що відійшов. Ти пригадуєш коробку з іграшками? Наскільки кращим буде світ, вибудований так, як той, іграшковий, і щоб весь він був для тебе одної!

— А будуть сірі, мокрі дні, коли я просто не знаю, чим зайнятися, і немає нічого ні почитати, ні подивитися, і нікуди вийти, а день той тягнеться нескінченно? — запитала Кораліна.

— Ніколи! — із тіней відповів чолов’яга.

— А будуть жахливі страви, приготовані за рецептами, з часником, тархуном і заморськими бобами? — допитувалася Кораліна.

— Кожна страва буде радісна справа! — прошепотів голос із-під дідуганового капелюха. — Ти не їстимеш нічого такого, що не приносило б тобі повної насолоди.

— А чи дістануться мені