Читати книгу - "Тарас Бульба"

— Брешеш, чортів жиде! Не було ще такого на християнській землі! Щось плутаєш, собако!

— Нехай же пороги мого дому травою поростуть, коли я плутаю. Нехай кожен плюне на могилу батька мого, матері, свекра, на батька батька мого і материного батька, коли я плутаю. Як воля панська, я скажу й те, задля чого він перейшов до них.

— Чого?

— Дочка у воєводи є — красуня. Боже милий, яка красуня!

Тут жид намагався з усіх сил показати на обличчі своєму ту красу — руки розставивши, зіщуливши око й скрививши рота набік, начеб чогось скуштувавши.

— Ну, та й що з того?

— Він для неї й вчинив усе, і перейшов. Як чоловік закохається, то це ж підошва, як намочи її у воді, візьми, зігни, то вона й зігнеться.

Тяжко замислився Бульба. Згадав, що велика сила в слабкої жінки, що багато кого з сильних погубила вона, що податлива в цьому вдача Андрієва; і довго стояв він, як укопаний, все на одному місці.

— Слухай, пане, я все панові розкажу, — говорив жид. — Почувши ото крик і побачивши, що входять у міську браму, вхопив я про всяк випадок з собою разок перлів, бо в місті красуні та шляхтянки; а коли красуні та шляхтянки, то, думаю собі, хоч би їм і їсти нічого було, а проте перли купуватимуть. І як тільки хорунжого слуги Пустили мене, подався я на воєводин двір продавати перли. Розпитався про все в служниці-татарки. «Зараз-таки буде й весілля, тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцяв прогнати запорожців».

— І ти не вбив тут-таки на місці його, дияволово-го сина? — скрикнув Бульба.

— А за що? Він же з доброї волі перейшов. А що чоловік винен? Там йому краще, туди й перейшов.

— І ти його в саме обличчя бачив?

— От їй же богу, в саме обличчя! Такий добрий вояка! За усіх показніший. Дай йому Боже здоров’я, за-раз-таки мене пізнав, а як я підійшов, то й сказав...

— Що сказав?..

— Сказав... спершу пальцем кивнув, а тоді вже сказав: «Янкелю!» А я: «Пане Андрію!» — кажу. «Ян-келю! скажи батькові, скажи братові, козакам скажи, скажи запорожцям, скажи всім, що батько — тепер мені не батько, брат — не брат, товариш — не товариш, і що я тепер з ними буду битися з усіма. З усіма буду битися!»

— Брешеш, чортів Іудо! — закричав у нестямі Тарас. — Брешеш, собако! Ти й Христа розп’яв, проклятий ти Богом чоловік! Я тебе вб’ю, сатано! Тікай звідси, бо тут тобі й смерть! — Це мовивши, вихопив Тарас шаблю.

Наляканий жид прожогом кинувся геть, скільки сили було в його тонких сухих литках. Довго ще він біг, не оглядаючись, козацьким табором, а тоді ще й усім чистим полем, хоч Тарас і не гнався за ним, розмисливши, що нерозумно зганяти злість на кожнім, хто нагодився.

Тепер пригадав він, що бачив минулої ночі Андрія, як переходив табором з якоюсь жінкою, та й схилив сиву голову; а все ж не хотів вірити, щоб таке ганебне діло та могло трапитись і щоб син його рідний та запродав віру й душу.

Тоді спровадив полк свій у засідку і сховався з ним за лісом, який ще не випалили козаки. А запорожці пішо й кінно виступали на три дороги до трьох брам. Один за одним сунули курені: Уманський, По-повичівський, Канівський, Стебликівський, Неза-майківський, Гургузів, Титарівський, Тимошів-ський. Одного Переяславського не було. Добре курнули козаки його і прокурили свою долю. Хто пов’язаний прокинувся у руках ворожих, хто, зовсім не очунявши, сонний перейшов у сиру землю, а сам отаман Хліб, без шароварів і верхньої одежі, опинився в таборі лядському.

В місті почули козацький рух. Усі вискочили на вал, і стала враз перед козаками жива картина: польські лицарі, один від одного кращий, поставали на валу. Мідні шоломи, опірені білим, як лебідь, пір’ям, сяяли, неначе сонце. На інших були легкі шапочки, рожеві й блакитні, з перегнутими набакир верхами; кунтуші з вильотами, золотом гаптовані й просто викладені шнурами; у тих шаблі й зброя в дорогій оправі, за що дорогенько платили пани — і багато було всякого іншого убрання. Бундючно стояв попереду, в червоній золотом вбраній шапці, буд-жаківський полковник. Дебелий був пан полковник, за усіх вищий і товщий, і широкий дорогий кунтуш ледве сходився на ньому. З другого боку, ближче до бічних воріт, стояв другий полковник, чоловік невеличкий, весь висхлий; та маленькі пильні очі жваво поглядали з-під густо зарослих брів, і він швидко обертався на всі боки, показуючи рвучко сухою тонкою рукою своєю, віддаючи накази; видно було, що, незважаючи на малу поставу свою, тямив він добре у справі військовій. Неподалік від нього стояв хорунжий, довжелезний, з густими вусами, і, здавалося, не бракувало йому рум’янцю на обличчі: любив-бо пан міцні меди й добре гуляння. І багато було видно за ними всякої шляхти, озброєної хто на власні червінці, хто коштом королівської казни, хто на жидівські гроші, позакладавши все, що тільки знайшлося в прадідівських замках. Чимало було і всяких сенаторських дармоїдів, яких брали з собою сенатори для почту на обіди і що крали зі столу і з буфетів срібні кубки і після сьогоднішнього почту другого дня сідали на козли правити кіньми в якого-небудь пана. Багато всяких було там. Іншим разом і випити не було на що, а на війну причепурялися всі.

Козацькі ряди тихо стояли перед стінами. Не було золота ні на кому; хіба де-не-де блищало воно на шабельних руків’ях і мушкетних оправах. Не любили козаки в боях пишно вбиратися; прості були на них кольчуги й свити, і далеко чорніли й червоніли чорні червоноверхі смушеві шапки їхні.

Двоє козаків виїхало вперед із запорозьких рядів: один зовсім молодий, другий старіший, обидва гострі на язик та й у роботі не погані козаки: Охрім Наш і Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Попович Демид, кремезний козак, вже давно вештається на Січі, під Адріанополем бувалий і багато лиха натерпівся на своїм віку: у вогні горів і прибіг на