Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Від слів власного чоловіка накриває таким розпачем, що я насилу стримую сльози. Але судомний схлип все одно виривається з грудей. Дивлюся на нього незрячим поглядом, в горлі стоїть клубок, а жодного слова сказати не можу. 

Минає кілька секунд, перш ніж мені вдається опанувати себе й сказати рівним тоном у відповідь:

— Я одягнена нормально, в уніформу готелю, а те, що в тебе такі асоціації виникають — не моя провина. Форма все закриває, — і проходжу повз нього, на ходу скидаючи взуття й кинувши сумку на взуттєву поличку.

Розумію, що мої слова звучали як жалюгідне виправдання. Але зі Славою завжди так. Хочеться бути впевненою й рішучою, але підсвідомо боюся його спалахів люті, от і виходить…

Ховаюся у ванній кімнаті. Душ — це те, що мені зараз насамперед потрібно. Хоч і не їла майже весь день, але сумніваюся, що після того, що сталося, шматок в горло полізе. Довго стою під гарячими струменями води, заспокоїтися ніяк не вдається. Пекучі сльози стікають обличчям, змішуючись із потоками води.

Чому мені так не щастить? Таке відчуття, до неприємності до мене притягує магнітом. Як і чоловіків, які чомусь думають, що я — лише товар, який можна купити дорожче, або й узагалі за копійки.

Коли виходжу з душової й витираюсь, розумію, що забула взяти змінний одяг, а виходити до чоловіка в самому рушнику — не найкраща ідея. Краще не провокувати зайвий раз. Одягнувшись знову в уніформу, планую тихо проскочити до спальні, взяти змінний одяг і повернутися.

Але варто відчинити двері, як натикаюся на Славу. Ні, він не чекав під дверима, але почувши, що вони відчиняються, одразу вийшов зі спальні. Я наївно сподівалася, що він уже заснув і ми з ним сьогодні більше не перетнемося. Марно сподівалася.

— Ну? Розповідай, — окинувши мене поблажливим поглядом, вимагає він.

Не знаю, що в цю мить зі мною відбувається, наче ламається щось. Але я не витримую. Сльози знову беззвучним потоком зриваються з очей. В погляді чоловіка мені вбачається співчуття. Адже не дарма запитав, зрозумів, що зі мною щось не так.

— Мене сьогодні намагалися зґвалтувати, — кажу не своїм голосом і відводжу погляд.

Слава кілька секунд мовчить, а я вже встигаю пошкоджувати про свої слова. Від кого я співчуття чекаю? Від Слави? Було б смішно, якби не було так сумно.

— Намагалися? — вкрадливо перепитує він.

— Так, намагався. Один із постояльців, неадекватний, через те, що я викликала адміністраторку після того, як він забруднив стіну вином і відмовився оплачувати збитки. Вирішив мені таким чином помститися. І був ще й на додачу п’яним.

Не знаю, навіщо все це говорю. Можливо, у надії достукатися до Слави, що пиття до добра не приведе? Що п’яні себе не контролюють і здатні на дурні, страшні вчинки. Адже він знову в дрантя. Майже в дрантя, на ногах тримається, але в очі — непроникне скло.

— А я тобі казав, що ця робота — для повій, — буркає він. І абсолютно несподівано притягує мене до себе й обіймає. — Ще й одяг цей, — хмикає. — Я б теж подумав, що шльондра.

— Бо ти теж п’яний, — відштовхую його зі злістю. — Нормальна людина в нормальному стані такого не подумає, бо це звичайна нормальна форма! — випалюю на одному подиху.

— Тобто ти хочеш сказати, що я ненормальний, — тихо, примруживши очі говорить він, навіть не питає. І цей його тон не віщує нічого доброго.

— Я всього лише хочу сказати, що годі пити, Славо, — примирливим тоном кажу, важко видихнувши.

Я так втомилася… І морально, і фізично. Хочеться згорнутися калачиком, вкритися з головою ковдрою і тихо плакати над своїм життям. Пожаліти себе, якщо більше немає кому це зробити.

— Бо якби ти була нормальною жінкою, — цідить крізь зуби, — яка приділяє увагу своєму чоловіку, вселяє в нього віру, підтримує, допомагає, я б і не пив! Ти навіть дитину мені народити не хочеш! Таке враження, що я для тебе чисто так, тимчасово перекантуватися, а сама тим часом по мужиках тягаєшся в пошуках кращого варіанту. Тому й влаштувалася в той готель, хіба ні?

До кінця його промови, Слава вже нависає наді мною, пропалюючи розлюченим поглядом, поки я стою, втиснувшись спиною у двері ванної кімнати й кліпаю ошелешено на його слова. Так, він хотів дитину. Точніше бажання в нього виникло тоді, коли пити почав, і всі ці розмови виключно сп’яну. Звісно я проти, бо не готова повісити собі на шию крім чоловіка, який не має постійної роботи, ще й дитину.

— Ні, — тільки й вдається виштовхнути сиплим голосом.

— Доведи, — звучить у відповідь холодним тоном. — Доведи, що ти любиш мене і я для тебе не запасний варіант, — вимагає він і опускає руку на моє стегно, стискає.

Крім огиди, я не відчуваю нічого. Він не запасний варіант, а значно гірше. Я б давно втекла, якби мала куди й за що. А тікати потрібно дуже далеко, бо в нашому місті, якщо я попрошу допомоги в когось зі знайомих, він мене знайде. Знайде і приб’є.