Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

Б: — А також ти написав потім «Московіаду».

А: — Ну так. Бо не написав би, якби цього часу в мене там не було. Ну й «Листів в Україну» не написав би. Та й «Індію» теж.

— І не відбулося би переходу на великі прозові форми: згадана «Московіада» та наступні?

А: — «Московіада» — то вже трошки інше, пізніше. На той час я вже маю «Рекреації», які от-от побачать світ. І в цей час пишу «Московіаду», і пишу її не де-небудь, а в Баварії, на моїй першій стипендії за кордоном. Це все зовнішні чинники, але вони важливі. Десь у глибині я виношував собі таку ідею, що про той московський час мусить колись у мене народитися роман. Й от уже там, у Баварії, на віллі «Вальдберта», раптом подумав: «Ну а коли, як не тепер? Я ж маю тут усе: спокій, гроші, тепло, пейзаж за вікном. І якщо в мене був такий задум, то скільки ще років я буду наближатися до втілення? Треба тут і тепер, негайно».

— Писав від руки чи на машинці?

А: — На машинці, але на особливій. З якоїсь причини я своєї портативної не взяв, але в Мюнхені мені позичили з української служби «Радіо Свобода» таку величезну, масивну й електронну. Машинку з пам’яттю. Ти можеш на ній писати без паперу. Напишеш енну кількість знаків їй у пам’ять, а тоді вкладаєш папір, тиснеш на кнопку, і вона тобі те все роздруковує. Однак машинка собі машинкою. Що важливіше: своїм попереднім романом, «Рекреаціями», я спричинився до деякого вибуху, тобто скандалу. «Московіаду» писав на тій-таки емоційній хвилі — вибуховій і скандальній.

— Те, що «Рекреації» з’явилися у «Сучасності» — це…

А: — У той самий час, коли я був на стипендії в Німеччині.

— …це дало тобі ім’я, вхожість?

А: — Складно відповісти, чи мене після того дебюту в «Сучасності» більше людей стало читати, чи ні. Мабуть, так. У кожному разі, «Рекреації» довший час уже крутилися по всяких редакціях. Це ж не було так, що я просто написав їх і приніс Рябчукові в «Сучасність». Насправді я пропонував їх деяким іншим журналам ще до того, як «Сучасність» перебазувалася до Києва. Було не менше чотирьох журналів, яким їх по черзі приносив.

— Тобі відмовляли в публікації «Рекреацій»?!..

А: — Я отримував відмови разом із захопленням.

— А як же мотивували відмову?

А: — «Не можемо цього опублікувати, це такий скандал буде! Але вітаємо, це шедевр! Ми це розуміємо, але читачі не зрозуміють. Народ нас не зрозуміє». Це закінчилося тим, що раптом Рябчук стає журнальною шишкою, бо йому дають керувати «Сучасністю». Він нарешті й опублікував. Але «Рекреації» по-своєму стали відомими ще перед тим, як вийшли друком. Їх доволі багато людей прочитало ще в рукописі, його передавали з рук у руки, й до мене весь час доходили чиїсь відгуки. От на цій хвилі, в передчутті успіху, я писав і «Московіаду».

— Тобто «Рекреації» циркулювали в рукописі? Не боявся, що пропаде?

А: — Та я пильнував лише, щоб один примірник завжди був при мені. Я надрукував два примірники і позичав їх, давав читати. З часом тих примірників могло стати більше. Якщо хтось копіював. А так, ну були підстави побоюватися, звичайно, але тоді все трохи по-іншому сприймалося. Більше довіри чи що?

— Чого питаю: бо коли читаю спогади з XIX століття про те, як рукописи частинами передавали поштою через кордони, то мене завжди дивує, що часто автори не лишали собі жодного примірника.

Б: — Пошта трохи краще працювала.

А: — Це точно. Але чому я раптом вирішив почати той другий курс літінституту з писання «Рекреацій»? І я махнув їх, що називається, за якихось 10 днів чи щонайбільше 2 тижні, якось так. Мабуть, одним із дуже таких вагомих стимулів ухопитися за прозу стало те, що саме тоді Неборак показував декому з нас перший розділ майбутнього роману «В пошуках Базилевса». Він теж у нього був у машинописі. Я можу з певністю сказати, що це дуже вплинуло на моє рішення й самому взятися за більшу прозу. Але Віктор не збирався поспішати. То мав бути величезний за обсягом роман, він же взорувався на «Уліссі». А в мене навпаки — повість. Формат швидкого реаґування. Ні, я не хочу сказати, що запозичував якісь мотиви. Просто, мабуть, заразився від нього тим кайфом. Це був кайф від писання прози. Такої сміливої прози, розкутої.

— Наскільки ти був обізнаний з тодішнім літературним українським самвидавом, з, так би мовити, андеґраундним бекґраундом?

А: — Якщо й був, то головно через Рябчука. Все через Рябчука. А це означає, що прочитав того самвидаву доволі багато. Можна сказати, що в нього там нівроку так тих машинописів назбиралось. І він мені дещо позичав час від часу. От з моменту нашого знайомства, а я почав до нього навідуватися дедалі частіше до Львова з Івано-Франківська…

— Коли ви познайомилися?

А: — У 1982-му.