Читати книгу - "Палай зі мною, Еліс Кларк"

Він обіймає мене. Все ще обережно, але я відчуваю, як важко він дихає і як стримується, аби не відлякати мене. Але мені не страшно, я повністю довіряюся йому і готова до всього, що може відбутися далі.

Він покриває мене поцілунками. Губи, шия, плечі, жодна оголена частинка мого тіла не залишається без його уваги. Тим часом його руки продовжують погладжувати мою талію. 

Я і сама обіймаю його у відповідь. Відчуваю легке хвилювання, але воно приємне, тож коли він заводить мене до спальні і кладе на ліжко, я лише на секунду зазираю йому в очі і бачу там, що він дійсно кохає мене. Це так незвично, бачити подібне відносно себе… Бо ж мене ніхто ніколи не любив, не те що не кохав…

— Дякую, що довіряєш мені, — каже він тихо. — Кохаю тебе…

— І я кохаю тебе, — тихо шепочу я, заплющуючи очі і одразу ж відчуваючи його ніжний поцілунок на своїх губах… 

***

Я розплющую очі і одразу не можу зрозуміти, чи не наснилося мені все, що було вчора? Це так хвилююче і прекрасно, що в мене перехоплює подих.

Але Влада немає поруч, я сама в кімнаті. Сонячне світло ллється через вікно, вітер колише фіранку, співають пташки. Виявилося, що я проспала майже до обіду, а Влад, мабуть, просто не захотів мене будити…

Але мені все одно хочеться побачити його, знову зазирнути в його очі, побачити в них те, що я бачила вчора — кохання і ніжність.

Я спускаюся донизу, думаю, може він у кухні, чи вітальні, але там порожньо. Знаходжу його в кабінеті, він уже одягнений у діловий костюм і зав'язує краватку. 

Підходжу і цілую його.

— Ти кудись ідеш? 

— Та так, треба сходити на один діловий обід. Це мій постачальник, треба поновити договір, паперова волокіта, — він усміхається. — Але якщо хочеш, можеш піти зі мною, там напевно буде його нова пасія… Лекс любить міняти жінок щотижня… І тягає їх за собою, кожну, така в нього звичка. 

— А що мені одягнути?  — запитую я.

— Можна якусь сукню, але не надто вечірню, щось більш легке, — пропонує він. — Тільки в тебе півгодини, встигнеш? 

— Так, за півгодини цілком встигну, — я й справді ніколи не збираюся довго. То хіба тоді, коли перукар і візажист чаклували над моїм образом, процес затягнувся, а сама я люблю простоту і зручність. 

Піднімаюся до себе, вибираю досить скромну сукню без великого декольте, приталену, трохи розкльошену донизу. Вона гарно підкреслює фігуру, але не виглядає виклично. І синій колір пасує до кольору моїх очей.

Волосся збираю в пучок, трохи фарбую вії і губи, і залишаюся задоволена своїм зовнішнім виглядом.

Спускаюся вниз і заходжу до кабінету, де Влад розмовляє з кимось по телефону. Йду тихо, і він, мабуть, не чує, що я зазираю в двері, які залишила нещільно причиненими. Продовжує розмовляти, стоячи спиною до мене, а я завмираю на порозі,  щоб не заважати йому, і мимоволі чую, про що він говорить.

—...Тож я прийду не сам, ти ж не проти? — питає він. — А то ти завжди приходиш з різними, мені аж заздрісно, — сміється. — Хоча, моя в мене одна… Добре, тоді до зустрічі!

Мені приємно, що він каже про мене "моя", і наголошує, що я в нього одна. Підходжу і обіймаю його ззаду за плечі. 

— Я вже готова, — кажу радісно. 

— Дійсно швидко, — він повертається до мене і чмокає в губи. — Тоді ходімо в машину, зустріч вже доволі скоро…

***

Коли ми заходимо до зали ресторану,  партнер Влада вже перебуває там разом із своєю подружкою.

І він одразу ж пропонує, щоб ми з Маргаритою (так її відрекомендували) пройшли поки до вбиральні "попудрити носики", поки чоловіки говоритимуть про те, що для нас нецікаве.  Я розумію, що вони мають обговорювати якусь конфіденційну інформацію і не хочуть, щоб ми їх слухали. Але мені насправді цікаве все, чим займається Влад, і я відчуваю розчарування, коли мене як собачку відправляють геть. Та нічого не поробиш. 

Ми з Маргаритою слухняно виходимо і прямуємо до туалету. Коли зупиняємося біля дзеркала, щоб перевірити, як виглядаємо, вона раптом говорить:

— А ти нічого, береш його "натуральністю"? — зі знанням справи питає вона. — О так, цих мільярдерів треба тримати якомога довше, щоб висмоктати з них якомога більше грошей, правильно, сестричко?  

— Мені не потрібні гроші, — кажу я. Відчуваю невдоволення, але хоч спершу і хотіла сказати, що кохаю Влада, але промовчала. 

— Що? — вона сміється. — Корчиш з себе правильну? Чи щиро віриш, що він тебе залишить назавжди? Навіть не знаю, що з цього кумедніше!

— Мені все одно, що ти там думаєш про мене, — відповідаю я. — Просто гидко говорити про чоловіків в такому дусі. 

— Та ти просто життя ще не бачила, дівчинко, — хмикає вона. — Ну може твій папік дійсно такий от добрий, але повір, це ненадовго. Краще не відкривай свою душу і серце отак, бо потім будеш довго плакати… 

Її слова виводять мене з душевної рівноваги. Розумію, що вона озвучила те, чого я сама в глибині душі так боюся…

— Дякую за пораду, — все ж кажу досить спокійним тоном, бо не хочу, щоб вона бачила, що я схвильована. — Сподіваюся, вона мені не пригодиться…