Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Ні! — заволав градоправитель, знову пориваючись підвестися.

— Каладіне! Швидше!

Син підлетів до стола й сунув змочену еліксиром марлю прямо під ніс світлоокому, накривши нею рот і підборіддя, — так, що той мусив дихати випарами. Сам же він, як і вчили, затримав подих.

Рошон ревів і волав, однак удвох вони втримати його — адже той ослаб через втрату крові, — тож незабаром крики стишилися. А ще за кілька секунд він уже белькотів якусь тарабарщину й усміхався сам до себе. Лірін знову взявся до понівеченої ноги, а Каладін подався викидати змочену анестетиком марлю.

— Не треба. Приспи нею Рілліра, — сказав батько, не відриваючись від роботи. — Це та єдина допомога, яку ми можемо йому надати.

Той кивнув і, скориставшись рештками еліксиру, ввів пораненого юнака в безпам’ятство. Його дихання стало рівніше, хоча Ріллір навряд чи міг помітити досягнутий результат. Потім Каладін кинув просякнуту дурманом маску на жаровню: висока температура нейтралізувала його ефект. Цупка біла марля зморщилася, зробилася коричневою й задиміла, щойно її краї взялися вогнем.

Хлопець повернувся з губкою та промив Рошонову рану, у якій усе ще длубався Лірін. Усередині застрягли кілька осколків бивня, і той бурмотів щось собі під ніс, дістаючи щипці та гострий, мов бритва, ніж.

— Поглинь їх усіх Геєна, — сказав Лірін, витягаючи перший уламок різця. Ріллір у нього за спиною раптом стих. — Невже їм не досить того, що половину з нас послано на війну? Чи ж так конче треба шукати смерті, навіть коли живеш у тихому містечку? Ох, не треба було Рошону вирушати на пошуки цього, побий його грім, білошипника.

— То він шукав його?

— Це вони так сходили на полювання, — хірург сплюнув. — Колись ми з Вістіовом кепкували зі світлооких їхнього типу. Хто не може вбивати людей — убиває тварин. Що ж, ти знайшов, що шукав, Рошоне.

— Батьку, — ледь чутно сказав Каладін, — він дуже розлютиться на тебе, коли отямиться.

Ясновельможний щось тихесенько мимрив, лежачи на спині з заплющеними очима.

Лірін мовчав. Він висмикнув із рани ще один фрагмент кістки, і хлопець знову промив прокол. Батько водив пальцями по краях великої дірки, обмацуючи їх.

Знайшовся ще один уламок, який застряг усередині — у м’язі. Якраз біля нього пульсувала стегнова артерія — найкрупніша судина ноги. Лірін просунув у рану скальпель та акуратно вирізав осколок бивня. А тоді крайка леза на мить завмерла на волосок від артерії.

«Якщо її перерізати…» — подумалося Каладінові. Рошон помер би за лічені хвилини. Він і так був живий лиш тому, що ікло пройшло мимо неї.

Зазвичай тверда рука хірурга тремтіла. Лірін кинув погляд на сина. Тоді вийняв із рани ножа, не зачепивши судини, заліз усередину щипцями й дістав скалку. Відкинувши її вбік, він спокійно простягнув руку до голки з ниткою.

А Ріллір за їхніми спинами вже якийсь час не дихав.

* * *

Того вечора Каладін сидів на ґанку, поклавши руки на коліна.

Рошона відвезли назад до маєтку, під опіку особистих слуг. Труп його сина застигав у крипті, і гонець уже мчав по Душезаклинача, щоби той подбав про нього.

На горизонті сідало криваво-червоне сонце. Куди б Каладін не глянув, світ був залитий багрянцем.

Ляснули двері, і його батько — на вигляд такий же зморений, як і син — нетвердою ходою вийшов з операційної. Він пригальмував біля хлопця й, зітхнувши, опустився поруч, дивлячись на сонце. Йому воно теж скидалося на кров?

Вони мовчки сиділи, а сонячний диск повільно ховався за обрій. І чому воно найяскравіше світило за мить до того, як сховатися на ніч? Злилося через те, що його проганяють за горизонт? А чи, мов старий фіґляр, давало бенефіс, перш ніж залишити сцену?

Чому найяскравіша частина людського тіла — насичено-червона кров — захована під шкірою, і її не побачиш аж доти, допоки щось піде не так?

«Ні, — подумалось Каладінові, — не кров найяскравіша в тілі. Очі теж бувають світлими й барвистими». Кров та очі. Те й інше — метричні свідоцтва. І родовідні грамоти.

— Сьогодні я зазирнув усередину людини, — мовив нарешті хлопець.

— Уже не вперше, — відповів Лірін, — і, поза сумнівом, не востаннє. Я пишаюся тобою. Хоча й гадав, що знайду тебе тут у сльозах, як зазвичай і буває, коли ми втрачаємо пацієнта. Але ти поступово вчишся.

— Коли я сказав, що зазирнув усередину людини, то мав на увазі не рани, — пояснив Каладін.

Той якийсь час помовчав.

— Ясно.

— Якби поруч не було мене, ти дав би йому померти, адже так?

Запала тиша.

— Чому ти не зробив цього? — запитав син. — Адже це вирішило би стільки проблем!

— «Дав би йому померти» — надто делікатне формулювання. Це називається «вбив би».

— Ти міг би просто дозволити йому стекти кров’ю, а тоді сказав би, що був безсилий його врятувати. Ніхто не взяв би твоїх слів під сумнів. Ти міг би це зробити.

— Ні, не міг би, — відказав Лірін, вдивляючись у вечірню заграву.

— Але чому?

— Бо я не вбивця, сину.

Каладін насупився.

У Лірінових очах з’явився відсутній вираз.

— Комусь же треба починати. Хтось має зробити перший крок і вчинити правильно просто тому, що так правильно. Бо коли ніхто цього не зробить, то як же інші візьмуть із нього приклад? Світлоокі щосили стараються вкоротити віку собі та нам. Он Алдса з Мілпом і досі не принесли. Рошон просто кинув їх напризволяще.

Алдс і Мілп, двійко містян, теж були на тому полюванні, але не повернулися разом із мисливським загоном, який доправив обох світлооких. Рошон так перелякався за Рілліра, що не взяв їх із собою, щоб не баритися.

— Світлооким плювати на людське життя, — сказав Лірін. — Тож я маю дбати про нього. Це ще одна причина, з якої я не дав би градоправителю померти, навіть якби був із ним наодинці. Хоча твоя присутність і справді укріпила мене в цьому рішенні.

— Краще б мене там не було, — відповів Каладін.

— Не можна так говорити.

— Чому ні?

— Тому, сину. Бо ми маємо бути кращими за них, — він зітхнув і підвівся. — Тобі треба поспати. Мені, напевно, знадобиться твоя допомога, коли доправлять Алдса