Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Ласеллз підійшов до столу, щоб оглянути предмет. Одна з гілок падуба оскляніла, стала заважкою для букету й відпала; на столі лежали два чи три неушкоджені листочки падуба.

— Це закляття не працювало майже чотириста років, — мовив м-р Норрелл. — Вотершипп у «Занепаді лісу Фейрі» особливо наголошує, що це одне із заклять, які працювали в його юності, але цілковито втратили силу до часу, коли він мав двадцять літ!

— Ваша надзвичайна майстерність… — почав Ласеллз.

— Моя надзвичайна майстерність тут ні до чого! — урвав його м-р Норрелл. — Я не здатен творити магію, якої немає. Магія повертається в Англію. Стрейндж знайшов для цього спосіб.

— Отже, я таки мав рацію? — перепитав Ласеллз. — І наше найперше завдання — завадити поверненню Стрейнджа до Англії. Якщо вдасться досягнути успіху в цім, лорд Ліверпуль багато чого пробачить.

М-р Норрелл замислився на хвильку і сказав:

— Я можу не дати йому повернутися морем.

— Чудово! — вигукнув Ласеллз. Проте щось у тому, як м-р Норрелл вимовив ці слова, змусило його на мить змовкнути. — Що ж, навряд чи він зможе повернутися якось інакше. Не може ж він літати! — Ласеллз хихикнув, а тоді його вразила нова думка: — Чи може?

Чилдермасс знизав плечима.

— Я не знаю, на що тепер здатен Стрейндж, — відказав м-р Норрелл. — Але я думав не про це. Мені йдеться радше про Королівські Шляхи.

— Я гадав, що Королівські Шляхи ведуть до Фейрі, — зауважив Ласеллз.

— Так. Але не тільки до Фейрі. Королівські Шляхи ведуть усюди. До Раю. До Пекла. До Парламенту… Вони побудовані магією. Кожне дзеркало, кожна калюжа і кожна тінь в Англії — брама до тих шляхів. Я не можу повісити замки на всі ворота. Ніхто не зможе. То було би пекельне завдання! Якщо Стрейндж піде Королівськими Шляхами, я не знаю жодного способу завадити йому.

— Але… — почав Ласеллз.

— Я не можу завадити йому! — закричав, заламуючи руки, м-р Норрелл. — І не просіть мене! Але… — Маг доклав величезних зусиль, щоб заспокоїтися. — Я можу підготуватися і зустріти його. Найвеличніший Маг цієї Доби. Що ж, скоро побачимо, еге ж?

— Якщо він прибуде до Англії, — мовив Ласеллз, — то куди вирушить насамперед?

— До абатства Гертф’ю, — мовив Чилдермасс. — Куди ж іще?

І м-р Норрелл, і Ласеллз уже збиралися відповісти йому, проте саме тоді до кімнати зайшов Лукас, тримаючи срібну тацю з листом, яку й підніс Ласеллзові. Той зламав печатку і хутко прочитав послання.

— Дролайт приїхав, — повідомив він. — Зачекайте на мене тут. Я повернуся за добу.

62

Я прибув до них криком, що утяв тишу зимового лісу

початок лютого 1817 року

Досвіток на початку лютого: перехрестя посеред лісу. Між деревами імлилось щось невиразне; сочилася темрява дерев. Обидві дороги, пориті й занедбані, не мали великого значення. Один зі шляхів навіть не був схожий на справжню дорогу: то був радше напрямок, яким інколи їздили підводи. Перехрестя це було таким закутнем, що його й на мапах не було, і назви воно не мало.

Тут і чекав Дролайт. Ні тобі коня поруч, ні кучера з батогом або візком. Хтозна, як він дістався сюди. Дролайт стояв на роздоріжжі вже довго: рукави його сурдута взялися памороззю. Легкий тріск позаду змусив Дролайта вмить озирнутись. Але він нічого не побачив: лише мовчазні дерева простяглися перед ним.

— Ні-ні, — бурмотів він під носа. — То пусте. Сухий листочок упав, от і все.

Знову щось різко тріснуло, наче крига розлущила дерево чи камінь. Дролайт знову прикипів очима, які заслав страх, до того місця.

— Просто сухий листочок, — бурмотів він.

Раптом пролунав новий звук. Якусь мить Дролайт панікував, не розуміючи, звідки він лине, аж поки не впізнав — перестук кінських копит. Він визирнув на дорогу і став до неї придивлятись. Похмура сіра пляма в тумані поступово перетворювалася на вершника.

— Нарешті він тут. Він тут, — бурмотів Дролайт, кваплячись назустріч. — Де ви були? — загукав він. — Я тут уже кілька годин чекаю.

— То й що? — відповів Ласеллзів голос. — Вам однаково більше нема чого робити.

— О! Ви помиляєтеся! Як же ви помиляєтеся! Ви маєте негайно відвезти мене до Лондона!

— Усьому свій час.

Ласеллз виринув із туману і напнув вудила. Його прекрасний одяг і капелюх припорошило срібними намистинками роси.

Дролайт якусь мить розглядав його і раптом, немовби в ньому прокинулась якась риса старої вдачі, понуро додав:

— Як же гарно ви вбралися! Але, чесно, мій друже, нерозважливо виставляти свої статки напоказ у такій поїздці. Хіба ви не боїтеся грабіжників? Це жахливе місце. Смію припустити, тут неподалік має бути вдосталь харцизів на всякий смак.

— Можливо, ви праві. Та, бачте, я маю при собі пістолі, й відчайдушності мені теж не позичати.

Дролайта раптом осяяв несподіваний здогад.

— А де ж другий кінь?

— Що?

— Другий кінь! На якому мені скакати в Лондон! Ох, Ласеллзе, пустоголовий ви мій! Як мені добиратись до Лондона без коня?

Ласеллз розсміявся:

— А мені здавалося, ви би з радістю уникли такої поїздки. Ваші борги сплачено — я їх заплатив, — та в Лондоні й досі повно людей, що ненавидять вас. Вони охоче би вам завдали шкоди при першій змозі.

Дролайт подивився на нього, ніби геть нічого не розумів. Пронизливим, перезбудженим голосом він заволав:

— У мене розпорядження від мага! В мене послання, які я маю доставити багатьом людям! Чим швидше я почну їх доставляти, тим краще! Не можна баритись жодної години!

Ласеллз насупився.

— Ви п’яні? Вам щось наснилось? Норрелл вас ні про що не просив. Якби він мав завдання для вас, то передав би їх через мене. Крім того…

— Який Норрелл? Стрейндж!

Ласеллз завмер у сідлі як сидів. Кінь смикнувся і переступив із ноги на ногу, та Ласеллз навіть не ворухнувся. А потім тихішим і значно небезпечнішим тоном промовив:

— Про що ви в біса говорите? Стрейндж? Та як ви смієте мені щось там говорити про Стрейнджа? Я раджу вам дуже добре подумати, перш ніж знову відкривати рот. Я вже страшенно невдоволений. По-моєму, ваші розпорядження були цілком ясні. Ви мали сидіти у Венеції, поки з неї не поїде Стрейндж. Але ось ви тут. А він усе ще там.

— Не міг не приїхати! Мусив їхати! Ви не розумієте. Я бачився з ним, і він сказав…

Ласеллз підняв руку.

— Я не хочу говорити про це на видноті. Ходімо ближче до дерев.

— До дерев! — І без того бліде обличчя Дролайта геть сполотніло. — О, ні! Нізащо в світі!