Читати книгу - "Буря Мечів"

— Схили голову і тримай рота на замку,— попередив Гончак, коли до них під’їхали троє вояків — лицар і двоє зброєносців у легких обладунках і на прудких ступаках. Кліган ляснув батогом двох старих возовиків, які знали кращі часи. Віз рипів і погойдувався, на кожному повороті два величезні колеса вичавлювали багнюку з глибоких колій. Позаду, прив’язаний до воза, ступав Невідомець.

Великий норовливий рисак не мав ні збруї, ні захисного барду, а сам Гончак був у брудному зеленому одязі з грубого полотна й у попелястому плащі з каптуром, який проковтнув його голову. Поки Кліган не підводив погляду, обличчя взагалі не було видно, тільки білки очей. Він схожий був на сіромаху-селюка. Проте селюка кремезного. А під грубим полотном, знала Арія, ховається дублена шкіра й наолієна кольчуга. Сама Арія нагадувала чи то селянського сина, чи то свинопаса. Позаду на возі стояло чотири об’ємні діжки солонини й одна — засолених свинячих ніжок.

Вершники, перш ніж під’їхати ближче, розділилися, щоб усе оглянути. Кліган, зупинивши воза, терпляче чекав, поки вони втамують цікавість. У лицаря був спис і меч, а у його зброєносців — довгі луки. Мініатюри на їхніх шкірянках були зменшеними копіями герба, вишитого на сюрко їхнього пана: на іржавому полі — чорні вила на золотій смузі на лівій половині щита. Арія думала, що признається до першого-ліпшого роз’їзду, який вони зустрінуть, але чомусь завжди уявляла вояків у сірих плащах, з деривовком на грудях. Вона б могла ризикнути, навіть побачивши Амберового велета чи Гловерів кулак, але вила вона не впізнала, тож не відала, кому цей лицар служить. З того, що вона бачила у Вічнозимі, такі вила нагадував тільки герб лорда Мандерлі — тризуб у руці тритона.

— У тебе справи у Близнючках? — запитав лицар.

— Солонину везу на весілля, прошу пана,— пробурмотів Гончак у відповідь, опустивши очі й ховаючи обличчя.

— І не проси — не люблю солонини,— лицар з вилами ковзнув по Клігану очима, на Арію взагалі не звернув уваги, але довго й пильно роздивлявся Невідомця. З першого погляду видно було, що це огир, а не який-небудь тягловик. Один зі зброєносців мало не опинився в болоті, коли великий чорний рисак куснув його коня.— Звідки ти цього жеребця взяв? — суворо запитав лицар з вилами.

— М’леді веліла привезти, прошу пана,— боязко мовив Кліган.— Це весільний дарунок для юного лорда Таллі.

— Яка це леді? Кому ти служиш?

— Стара леді Вент, прошу пана.

— Вона гадає, що може конем відкупитися й Гаренхол собі повернути? — поцікавився лицар.— Боги, гірша за дурепу тільки стара дурепа.

Попри це, він махнув рукою:

— Проїжджайте.

— Ага, прошу пана,— Гончак ляснув батогом, і старі возовики потягнулися далі. Під час зупинки колеса добряче загрузли, тож упряжка не зразу змогла зрушити з місця. На той час роз’їзд уже подався далі.

Кліган кинув на них останній погляд — і пирхнув.

— Сер Донел Гейг,— сказав він.— Я в нього стільки коней виграв, що не порахувати. І збруї. А одного разу в рукопашній мало не зарубав.

— То як це він вас не впізнав? — запитала Арія.

— Бо всі лицарі — дурні, це ж нижче їх — роздивлятися якогось жалюгідного селюка,— він вбатожив коней.— Тримай очі долу, говори скромно. Побільше повторюй «прошу пана» — і лицарі здебільшого тебе взагалі не помічатимуть. На коней вони звертають уваги більше, ніж на простолюд. От Невідомця він міг би впізнати, якби хоч раз мене на ньому бачив.

«Ваше обличчя він би теж упізнав». Щодо цього Арія сумнівів не мала. Близни на обличчі Сандора Клігана забути важко, навіть раз побачивши. І під шоломом ці шрами було не сховати, хіба що як викувати цей шолом у формі вищиреної собачої голови.

Саме тому подорожнім і знадобився віз і засолені свинячі ніжки. «Не хочу я, щоб мене притягнули до твого брата в ланцюгах,— сказав Гончак Арії,— та й пробиватися до нього з мечем у руці я теж не хочу. Отож зіграємо у гру».

Селянин, випадково стрінутий по дорозі, віддав їм — хай і неохоче — і віз, і коней, і одяг, і діжки. Гончак забрав їх, пригрозивши мечем. Коли ж селянин обізвав його рабівником, Гончак озвався: «Ні, я фуражир. Ти подякуй, що я тобі майтки лишив. А тепер скидай чоботи. Бо ноги відкинеш. Обирай». Селянин і сам був здоров’як, як Кліган, та вирішив скинути чоботи, щоб не відкинути ноги.

Коли западав вечір, Гончак з Арією так і тягнулися в напрямку Зеленого Зубця й замків-близнюків лорда Фрея. «Я майже приїхала»,— подумала Арія. Вона знала, що мала б радіти, та в животі все стискалося. Може, це через гарячку, яка ще не минулася, а може, й ні. Вчора вночі їй наснився поганий сон — справжній кошмар. Самого сну вона пригадати не могла, але страшне відчуття не полишало її цілий день. Навіть зростало. «Страх ранить глибше за меч». Вона має бути сильна, як батько казав. Від матері її відділяє тільки замкова брама, ріка й армія... але ж це Робова армія, тож небезпеки немає. Чи є?

В цій армії є Руз Болтон. Лорд П’явка, як прозвали його беззаконники. Це їй не подобалося. З Гаренхолу вона втекла не тільки від кривавих лицедіїв, а й від Болтона, а щоб утекти, довелося перерізати горлянку одному з його вартових. Чи знає він, що це вона зробила? Чи покладає провину на Гендрі або Пиріжка? Чи розповів би він про це її матері? І що б він зробив, якби зараз побачив її? Мабуть, навіть не впізнав би. Останнім часом вона більше нагадувала мокрого щура, ніж панську чашницю. Мокрий щурик! Усього два дні тому Гончак обтяв їй волосся. Голяр з нього був ще гірший, ніж із Порена, тож з одного боку Арія була геть лиса. «Закладаюся, навіть Роб мене не впізнає. Навіть мама!» Коли востаннє вони бачилися, вона була зовсім дівчинкою,— це того дня, коли лорд Едард Старк виїхав з Вічнозиму.

Замку ще не було видно, а музика вже чулася — далеке дріботіння барабанів, мідні голоси сурем, тоненьке квиління волинок, яке губилося в ревищі ріки й торохтінні дощу по голові.

— Весілля проґавили,— сказав Гончак,— але бенкет, схоже, ще триває. Скоро я тебе позбудуся.

«Це я вас позбудуся»,— подумала Арія.

Дорога