Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Шаллан поспішила до своєї кімнати, зачинила за собою двері й дістала з капшука Душезаклинач. Тепле сяйво самоцвітів залило її обличчя біло-червоним світлом. Ті були досить крупні — а отже, і достатньо яскраві, — і їхній блиск сліпив необережного споглядача. Кожен із них, напевно, вартував десять, а то й усі двадцять броамів.

Під час недавньої великобурі вона змушена була сховати їх надворі, щоби ті підзарядилися, і це стало ще одним джерелом тривог. Глибоко вдихнувши, Шаллан опустилася навколішки й витягнула з-під ліжка коротку дерев’яну паличку. Після півторатижневого вправляння вона так і не спромоглася змусити фабріал виконувати… власне, хоча б що-небудь. Дівчина пробувала постукувати по самоцвітах, прокручувати їх, потрясати рукою та згинати її, точно наслідуючи рухи Джасни. Знову й знову розглядала свої замальовки процесу Душезаклинання. Та не допомагали ні накази, ні концентрація чи навіть благання.

Однак напередодні вона розшукала книгу, яка начебто містила корисну пораду. У ній стверджувалось, нібито ніщо так не сприяє ефективності роботи фабріалів, як мугикання. Це була просто побіжна згадка, але деінде вона не знайшла й такої. Тож дівчина сіла на ліжко та змусила себе сконцентруватися. Заплющивши очі, вона стискала в руках паличку, уявляючи, як та перетворюється на кварц. А тоді почала мугикати.

Нуль реакції. Однак вона вперто продовжувала, пробуючи різні ноти й щосили концентруючись. Із добрих півгодини вона зосереджувала на цьому завданні всю свою увагу, проте зрештою відволіклася. Її почала гризти нова тривога. Джасна була однією з найвидатніших, найпроникливіших учених світу. Але поклала Душезаклинач там, де його могли поцупити. А якщо вона навмисне ввела підопічну в оману, підсунувши їй підробку?

Усе це здавалося жахливо клопітливим і марудним. Чому би просто не закляпнути пастку й не виставити Шаллан злодійкою? Факт того, що вона ніяк не могла домогтися, щоб фабріал запрацював, змушував її переходити від правдоподібних пояснень до неймовірних припущень.

Дівчина припинила мугикати й розплющила очі: паличці хоч би що! «От тобі й порада», — подумала горе-Душезаклиначка, зітхнувши, і відклала цурпалок убік. А вона так сподівалася!

Шаллан простяглася на ліжку відпочити й задивилася в коричневу кам’яну стелю, висічену — як і решта Конклаву — просто зі схилу гори. Камінь навмисне залишили необробленим, щоби він нагадував склепіння печери. Шаллан не помічала цього раніше, однак це було на свій лад гарно — кольори та контури скелі брижилися, немовби потривожені води ставка.

Вона дістала з папки аркуш паперу й узялася замальовувати утворені скелею візерунки. Лиш один етюдик — щоб заспокоїтись, — а тоді вона знову займеться Душезаклиначем. Напевно, варто ще раз спробувати одягти його на іншу руку.

Вуглина не давала змоги передати забарвлення скельних шарів, однак Шаллан вдалося скопіювати їхні хитросплетіння. Справжній витвір мистецтва! От цікаво: це якийсь каменяр спеціально висік стелю такою, покривши витонченим мереживом, чи це просто примха природи? Вона усміхнулась, уявивши собі змученого каменотеса, який, зауваживши красу структури матеріалу, вирішив надати йому форми хвилястих візерунків — суто з любові до мистецтва та через жагу прекрасного.

— Ти хто?

Шаллан зойкнула та сіла на ліжку, від чого етюдник, підстрибнувши, звалився з її колін. Ці слова хтось прошепотів. Вона чула їх дуже чітко!

— Хто тут? — запитала вона.

Мовчання.

— Хто тут?! — повторила вона гучніше, і її серце злякано закалатало.

З-за її дверей, із вітальні, долинув якийсь звук. Шаллан підскочила й заледве встигла засунути увінчану фабріалом руку під подушку, як двері зі скрипом відчинилися, явивши погляду зморщену палацову покоївку — темнооку в чорно-білій уніформі.

— Ой! — скрикнула вона. — Я й гадки не мала, що ви тут, Ваша Світлосте.

І низько вклонилася.

Просто служниця. Прийшла, щоби прибрати в кімнаті — як і щодня. Занурившись у роздуми, Шаллан не чула, як та увійшла.

— Чого ти хотіла, коли зверталася до мене?

— Зверталася до Вашої Світлості?

— Ти…

Але ж ні: той голос шепотів — і він однозначно доносився зсередини її кімнати. Він ніяк не міг належати покоївці.

Що ж тоді вона чула? «Мабуть, шум від її порядкування». Просто його розрізнені звуки склалися в голові Шаллан у слова.

Примушуючи себе заспокоїтись, вона глянула повз служницю, у вітальню. Та вже прибрала келих і крихти. Під стіною стояла мітла. А двері в кімнату Джасни були прочинені.

— Ти була в покоях Її Світлості Джасни? — зажадала відповіді Шаллан.

— Так, Ваша Світлосте, — відказала жінка. — Навела порядок на столі, застелила ліжко…

— Її Світлість Джасна не любить, коли до цієї кімнати заходять сторонні. Покоївкам було велено не прибирати там.

Король запевняв, що всі вони дуже ретельно підібрані, і крадіжок ніколи не траплялося, та Джасна все ж наполягла, щоби жодна з них не заходила в її спальню.

Служниця зблідла.

— Пробачте, Ваша Світлосте! Я не знала! Мене не повідомили…

— Усе гаразд, вгамуйся, — відказала Шаллан. — Але доведеться тобі піти й розказати їй, що ти накоїла. Вона завжди помічає, якщо речі лежать не так. Для тебе ж буде краще, коли ти знайдеш її та все поясниш.

— Т-так, Ваша Світлосте, — жінка знову вклонилася.

— Власне, — мовила Шаллан, у якої раптом з’явилася ідея, — тобі варто зробити це просто зараз. Нема потреби відкладати на потім.

Немолода покоївка зітхнула:

— Так, звичайно, Ваша Світлосте.

І пішла. За кілька хвилин почулося, як ляснули вхідні двері й у замку провернувся ключ.

Дівчина підскочила, стягнула з руки Душезаклинач і засунула назад у капшук. Відчуваючи, як б’ється серце, вона, забувши про дивний голос, поспішила геть із кімнатки, щоб скористатися можливістю зазирнути в покої Джасни. Видавалося малоймовірним, щоби Шаллан дізналася там щось корисне про фабріал, але вона ніяк не могла проґавити такий шанс — не тоді, коли зрушені речі можна було спихнути на покоївку.

Шаллан відчувала хіба якусь тінь провини. Вона й так обікрала Джасну. Порівняно з цим, обнишпорити її кімнату здавалось дитячою забавкою.

Спальня наставниці була більшою, ніж у підопічної, хоча все одно здавалась тісною через неминучу відсутність вікон. Половину кімнати займало чотириноге чудовисько під балдахіном — принцесине ліжко. Попід дальньою