Читати книгу - "Танок з драконами"

Дааріо попестив визолоченого вуса.

— Невже б я вкрав щось у моєї милої цариці? Якби існував гідний тебе подарунок, я б його сам поклав до твоїх м’якеньких рученят.

— На знак свого кохання?

— Ну, може не той… але йому я сказав, що він матиме змогу віддати подарунок власноруч. Ти ж не зробиш Дааріо Нахаріса брехуном?

Дані не мала сили опиратися.

— Гаразд, як забажаєш. Приводь своє жабеня завтра до двору. І решту теж. Вестеросців.

Добре буде нарешті почути посполиту мову від когось, окрім пана Барістана.

— Слухаю волю моєї цариці.

Дааріо низько вклонився, вишкіривши зуби, і пішов геть, змахуючи полами киреї.

Дані сиділа серед зіжмаканих простирадл, огорнувши коліна руками, така сумна і покинута, що й не почула, як стиха ввійшла Місандея з хлібом, молоком та смоквами.

— Ваша милість нездорові? Ся-одна чула ваш крик у пітьмі ночі.

Дані узяла смокву — пухку, чорну, з крапельками роси. «А чи кричатиму я колись з Гіздахром?»

— Ти чула виття вітру.

Дані вкусила плід, але, покинута Дааріо, не відчула ані смаку, ані соковитості. Вона зітхнула, підвелася з постелі й покликала Іррі, щоб принесла халат, а тоді рушила на терасу.

Вороги чатували навколо. Коло берега ніколи не стояло менше десятку кораблів; іноді траплялася і сотня, з яких на суходол сходили вояцькі загони. Юнкайці везли морем навіть дерево — позаду своїх ровів вони будували метавки, скорпіони, високі журавлі. Тихими ночами у теплому сухому повітрі добре чувся стукіт молотків. «Але гуляй-городів немає. І стіноламів теж.» Меєрин не братимуть приступом. Замкнувши облогу, вони чекатимуть і кидатимуть каміння, доки голод та пошесть не поставить її народ на коліна.

«Гіздахр принесе мені мир. Мусить принести.»

Того вечора кухарі спекли їй козеня з фініками та морквою, але Дані змогла з’їсти хіба що шматочок. Її виснажувала думка, що знову доведеться боротися і сперечатися з Меєрином. Сон довго не приходив — навіть коли повернувся Дааріо, такий п’яний, що ледве стояв на ногах. Дані перекидалася і крутилася під простирадлами; їй наснилося, що її цілує Гіздахр… але вуста його були синьо-чорні, мов синці, а мужність, якою він встромився у неї — холодна, мов лід. Вона рвучко сіла на ліжку з розкошланим волоссям та сплутаною постіллю навколо. Її полковник спав поруч, і все ж вона була сама. Дані закортіло струснути його, розбудити, примусити себе обійняти, вграти і допомогти про все забути. Але вона знала, що він посміхнеться, позіхне і скаже:

— То був лише поганий сон, моя царице. Заплющуй очі та спи.

Тому Дані не стала його будити, а накинулася халатом з каптуром, вислизнула на терасу, дійшла до загорожі й стала там, роздивляючись місто, як робила вже сто разів раніше. «Воно ніколи не стане моїм. Ніколи не буде мені домівкою.»

Блідо-рожеве вранішне світло застало її на терасі — Дані заснула на траві під покровом дрібних крапельок роси.

— Я обіцяла Дааріо, що сьогодні прийматиму двір, — сказала Даянерис своїм служницям, коли її збудили. — Допоможіть знайти вінця. І вдягти щось легке та прохолодне.

За годину вона зійшла до престольної палати.

— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — проголосила Місандея.

Резнак мо’Резнак вклонився і засяяв приязню.

— Ваша превисокість вражає нас кожного нового дня. Чи не чекання весілля дарує вам таку осяйну вроду? О моя препишна царице!…

Дані зітхнула.

— Кличте першого прохача.

Двір не збирався вже так давно, що накопичена купа справ грозилася потопити собою нещасну володарку. У палаті тіснився щільний натовп людей, тут і там спалахували сварки про першість. Та все ж першою за правом виявилася Галацца Галаре, яка виступила наперед з гордовито здійнятою головою, хоч і ховаючи обличчя за мерехтливим зеленим серпанком.

— Чи не краще нам з вашою преосяйністю переговорити наодинці?

— Якби ж я мала час, — м’яко та ввічливо заперечила Дані. — Але завтра в мене весілля.

Остання її зустріч з Зеленою Грацією лишила по собі не найкращі спогади.

— То чого ви бажаєте від мене?

— Я хотіла остерегти вас щодо одного сердюцького полковника.

«Вона сміє казати таке просто посеред двору?! — спалахнула Дані прихованим гнівом. — О так, мужності їй не бракує, та якщо вона гадає, що я вдруге слухатиму її докори… то гірше помилитися не могла.»

— Зрада Бурого Бена Бросквина вразила і обурила нас усіх, — відповіла Дані, — але ваші остороги спізнилися. Тепер вам напевне час до храму — молитися в тиші та спокої.

Зелена Грація вклонилася.

— Я молитимуся і за вас.

«Новий ляпас просто у обличчя» — подумала Дані, починаючи буряковіти.

Решта справ була проста й нудна, добре їй знайома. Цариця сиділа на подушках, слухала і вимахувала ногою з нетерплячки. Опівдні Джихікі принесла таріль смокв та нарізаної шинки. Тим часом прохачам не було видно кінця. І на кожних двох, що залишали палату з посмішками на вустах, один ішов з червоними очима і щось гнівно бурмотів.

Вже надвечір з’явився Дааріо Нахаріс зі своїми новими «Буревісниками» — вестеросцями, що перебігли до нього з «Вітрогонів». Дані мимоволі задивилася на них, пускаючи повз вуха нескінченне бурмотіння нового прохача. «Це мої піддані. Я їхня законна королева.» Загін був вельми строкатий, але чого ще чекати від сердюків? Наймолодший був хіба що на рік старший за Дані; найстарший бачив не менше як шістдесят власних іменин. Дехто мав на собі ознаки заможності: персні та золоті гривні, шовкові сорочки, набиті срібними нютами паси з мечами. «Здобич.» Одяг майже на всіх був простого крою, латаний та поношений.

Коли Дааріо вивів їх наперед, Дані одразу помітила, що одна з прибульців — жінка, висока, білява, вбрана у кольчужну броню. «Мальованою Меріс» назвав її полковник. Видовисько з неї справді було мальовниче, хоч і не для кожного ока. Шести стоп на зріст, без вух, з вирваними ніздрями, глибокими рубцями на обох щоках і найхолоднішими очима, які бачила цариця за все життя. Щодо решти…

Гуго Голобрід був худорлявий та похмурий, довгоногий і довгопикий, вбраний у дорогий, але вицвілий та зношений одяг. Тенетник був міцний м’язистий коротун; на голові, грудях та плечах він мав наколотих павуків. Червонопикий Орсон Камінець назвався лицарем, а