Читати книгу - "Чотири після півночі"

Останні двадцять п’ять секунд запису справді так і виглядали, хоча Кевінові здалося, що горталки, які він малював у другому класі, виглядали краще… ті рухи боксера, піднімання й опускання рук, були відточенішими. На останніх двадцяти п’яти секундах відеозапису всі рухи були уривчастими, на їхньому тлі навіть Поліцейські з Кістоуна[284] здавалися шедевром новітнього кінематографа.

Але ключовим словом було «рухи», і всі гуртом — навіть Батя — сиділи мов заворожені. Вони переглянули хвилинний запис тричі, не промовивши ні слова. Не чутно було нічого, окрім дихання: швидкі й розмірені подихи Кевіна крізь ніс, глибше батькове дихання, мокротний клекіт із вузьких грудей Баті.

А перші тридцять секунд…

Кевін очікував якогось руху, припускав, що він буде; адже рух був у горталках й у недільних ранкових мультиках, які були трохи досконалішими за ті ж таки горталки, та він аж ніяк не очікував, що перші тридцять секунд запису все зовсім виглядало не так, як швидке перегортання сторінок блокнота чи примітивний мультик на кшталт «Припустимий Посум»[285] по телику: тридцять секунд (точніше — двадцять вісім) його поодинокі знімки-полароїди були надзвичайно схожими на справжній фільм. Не голлівудський, певна річ, навіть не з тих низькобюджетних страшилок, що Меґан часом канючила взяти на прокат і переглянути на їхньому відику, коли мами й тата не було ввечері вдома; це був, радше, фрагмент домашнього відео, знятого якимсь аматором на щойно придбану восьмиміліметрову камеру.

У ці перші двадцять вісім секунд чорний непородистий пес ішов, ледь помітно переступаючи, вздовж паркану, позначаючи п’ять, шість, сім кілків; він навіть спинився обнюхати вдруге один із них, очевидячки вчувши одну з отих собачих телеграм. Потім ішов далі, похнюпивши голову, убік паркану, задніми ногами до камери. Під час перегляду першої частини Кевін помітив дещо, чого не помічав раніше: фотограф, певно, рухав камерою, щоб пес і далі потрапляв у загальний план. Якби не ці його (чи її) дії, то пес би просто вийшов із кадру і тоді там залишився б хіба лише паркан. Кілки в дальньому правому полі на перших двох чи трьох знімках зникали за правим краєм зображення, тоді як зліва виринали нові. Це було помітно, вершечок одного з тих правіших кілків був надщербленим. Тепер його не було в кадрі.

Пес знову почав обнюхувати… а тоді підняв голову. Здорове вухо напружилося; те, що було роздертим і скаліченим у якійсь давній бійці, спробувало зробити те саме. Звуку не було, та Кевін здогадався, що пес почав гарчати. Він відчув когось чи щось. Кого чи що?

Кевін поглянув на тінь (наче як гілка дерева чи телефонний стовп), яку хтось чи щось спочатку відкинули, і зрозумів.

Голова пса почала повертатися… і саме тоді почалася друга частина цього чудернацького «фільму», тридцять секунд напруженого дійства, від якого заболіла голова й запекло в очах. У Баті було якесь відчуття, подумав Кевін. Хай там як, але воно справдилося, і слова тут уже були зайві. Коли знімки були зроблені один за одним, рухи в саморобному «кіно» майже пливли. Не зовсім, але майже. Та коли знімки робили з проміжками, те, що вони бачили, ставало нецікавим, бо хотілося зосередитися або на рухомих картинках, або на послідовності нерухомих зображень, а натомість виходило ні те ні се.

Час минав у тому пласкому Полароїдному світі. Не з тою ж швидкістю, що й у

(справжньому?)

цьому, бо сонце б зійшло (чи зайшло) вже разів зо три, і те, чого пес не намірявся зробити, вже було б зроблено (якщо й узагалі в нього був якийсь намір), а якщо ні, то його вже там не було б і в кадрі зостався б лише непорушний і, здавалося, віковічний розхитаний паркан, що стояв на сторожі безбарвного плямистого газону, але час таки минав.

Голова пса поверталася, щоб поглянути на фотографа, власника тіні, але поверталася так, наче її затиснули в лещатах: у якусь мить морду затулило обвисле вухо; потім можна було побачити одне чорно-коричневе око, облямоване круглястим і трохи бруднуватим кільцем, яке наштовхнуло Кевіна на думку про зіпсуту яєчню; тоді з’являлося півписка зі злегка зморщеними губами, так, наче пес збирався гавкати чи гарчати; і вже наостанок можна було розгледіти три чверті морди, яка чомусь здавалася огиднішою, аніж насправді. Судячи з білих цяток уздовж писка, пес був уже немолодим. Наприкінці запису було видно, що собака вишкіряється. Помітно було й відблиск чогось білого, що, на думку Кевіна, могло бути іклом. Він побачив його лише під час третього перегляду. Його увагу привернуло око. Від нього віяло чимось убивчим. Напевно, цей непородистий пес був хитрий. А ще він не мав клички. Кевін, безсумнівно, розумів, що жоден Полароїдний чоловік чи Полароїдна жінка, чи Полароїдна дитина не називали того Полароїдного пса. Він був бродячим, таким народився, виріс і дожив до старості. Це був аватар усіх безіменних і безхатніх псів, що колись вешталися землею, загризаючи курчат, пожираючи недоїдки з бляшанок, ночуючи в рівчаках та під ґанками покинутих будинків. Його розум поступово затьмарювався, та інстинкти були такі ж гострі і криваві. Він…

Коли Батя заговорив, Кевін настільки глибоко занурився у власні думки, що від переляку ледь не скрикнув.

— Чоловік, що зробив ті знімки. Як гадаєте, що з ним трапилося? — запитав він.

Батя клацнув пультом, і останній кадр завмер. Зображення вкрилося брижами статики. Кевінові хотілося, щоб вони зачепили псяче око, яке визирало на них, злісне й бездумно вбивче — ні, не бездумно, не зовсім. Саме це робило його не просто моторошним, а страшним. Запитання Баті так і лишилося без відповіді. Більше не потрібно було знімків, щоб зрозуміти, що сталося далі. Пес, певно, щось відчув. Кевін це знав. Він почув те тихеньке чавкотливе завивання.

На наступних знімках пес і далі розвертався, заповнюючи кожний кадр щораз більше, аж поки не залишилося нічого, окрім самого пса — ані безбарвного плямистого газону, ані паркану, ані тротуару, ані тіні. Лише пес.

Який збирався напасти.

Який збирався вбити, якщо вдасться.

Пересохлий голос Кевіна доносився звідкись здалеку.

— Гадаю, він не любив фотографуватися, — промовив Кевін.

Короткий смішок Баті прозвучав як тріск в’язанки сухих галузок для розпалу, яку хтось переламав об коліно.

— Перемотай, — сказав містер Делеван.

— Ви ще раз хочете на це подивитися? — запитав Батя.

— Ні, лише останні десять секунд чи приблизно так.

Батя дистанційкою відмотав назад, потім увімкнув знову. Пес повернув голову, наче старий іржавий робот, що вже на ладан дихає,