Читати книгу - "Чотири після півночі"

— Ще раз, — сказав містер Делеван. — Кадр за кадром цього разу. Можете це зробити?

— Атож, — відповів Батя. — Клятий агрегат усе робить, хіба що не пере.

Цього разу один кадр, одне зображення зараз. Тепер це не було схоже на робота, принаймні не дуже. Це був радше химерний годинник, якому місце серед інших Батиних годинників. Круть. Круть. Круть. Голова повертається. Скоро на них знову дивитиметься безжальне, не-таке-вже-й-ідіотське око.

— Що це? — запитав містер Делеван.

— Що, де? — запитав Батя, наче й не знав, що це саме те, про що хотів побалакати з ним минулого разу Кевін. Та річ, він був переконаний, змусила хлопця знищити камеру раз і назавжди.

— Під його шиєю, — проказав містер Делеван, тицяючи пальцем. — На ньому нема нашийника чи бирки, але навколо його шиї щось є на шворці чи тонкій мотузці.

— Хто його зна, — незворушно відповів Батя. — Може, хлопчина знає. У молодих гостріший зір за наш, стариганів.

Містер Делеван повернувся до Кевіна.

— Можеш розібрати? — Він замовк. — Воно справді ледь помітне.

Подумки Кевін повернувся до того, що сказав йому батько, коли вони виходили з дому. Якщо вона тебе ніколи не запитає, то ти не повинен їй нічого казати… Саме так ми й чинимо у світі дорослих. І ось тепер він запитав Кевіна, чи може він розібрати, що то таке на шиї у пса. Кевін не відповів на запитання, він сказав щось зовсім інше. Воно справді ледь помітне. Так воно й було. А от той факт, що йому було відомо, що воно таке… що ж…

Як там його батько назвав це? Зісковзуючи до краю брехні?

Та й справді він не міг розібрати, що то таке. Не до останку. Та все одно він знав. Око бачить лише обриси, а от серце розуміє. Як його серце, що промовляло до нього: якщо це правда, якщо він не помиляється, то камера мусить бути знищена. Мусить.

У ту мить Батю Меррілла раптом осяяло натхнення. Він підвівся й вимкнув телик.

— Я там унизу маю знімки, — промовив він. — Забрав їх назад, разом із відеокасетою. Я й сам бачив ту річ, навіть розглядав під лупою, та все одно не розібрав… але воно таки видається знайомим, трясця його матері. Я скочу за знімками та шкельцем.

— Якщо вже так, то й ми підемо донизу, — сказав Кевін. Цього, звичайно, Батя не очікував почути, але втрутився Делеван, хай Бог його милує, і сказав, що хотів би ще раз переглянути запис, потому як вони роздивляться останні декілька знімків під лупою.

— Я туди й назад, — відказав Батя і чкурнув, немов пташка, що скаче гілками яблуні. Ні батько, ні син не встигли навіть щось сказати.

Кевін того вже точно не бажав. Та думка, врешті, страхітливою стрілою пронизала його розум, і хотів він того чи ні, але мусив на неї зважати.

Вона була і простою, як і спина кита — принаймні для людини, що не присвятила свого життя дослідженню китів, — і водночас колосальною.

Це була навіть не думка, радше констатація. Щось було незвичайне в тій чудернацькій пласкості і двовимірності, притаманній «Полароїдам». Ті предмети на його знімках, що показували йому те, чого він ніколи й не бачив крізь видошукач своєї «Сан», були саме такими: пласкуватими і двовимірними.

Окрім самого пса.

Пес не був пласким. Він не був безглуздою витребенькою, що залишала вас байдужими. Пес не просто наводив на думку про три виміри, він існував у них, на кшталт реалістичної голограми чи одного з тих 3D фільмів, де треба було надягати спеціальні окуляри, щоб сприйняти подвійне зображення.

Це не Полароїдний пес, — спало на думку Кевінові, — і йому не місце у світі, зображеному на полароїдах. Це якесь божевілля, я знаю, але й так само знаю, що то правда. Але що тоді? Чого моя камера раз по раз робить ці знімки… і що за Полароїдний чоловік чи Полароїдна жінка Це знімають? Чи можуть вони взагалі його бачити? Якщо це таки тривимірний пес у двовимірному світі, то, певно, він чи вона й не можуть його побачити… Кажуть, що для нас час — то четвертий вимір, ми знаємо, що він є, але побачити його не можемо. Та навіть відчути його плин не спроможні, хоча інколи нам видається, що це можливо.

І навіть якщо в усьому розібратися, це може й не мати жодної ваги. Ці питання, звичайно, були заскладними для нього. У нього були й інші питання, значно нагальніші — питання життя, а можливо, навіть і смерті.

Приміром, чому пес опинився в його камері?

Йому щось потрібно саме від нього чи на його місці міг би опинитися будь-хто? Спочатку Кевін гадав, що відповідь була «будь-хто». Адже «будь-хто» міг робити знімки. Але той предмет довкола його шиї, те, що не було нашийником… воно стосувалося його, Кевіна Делевана, і нікого більше. Псові нащось потрібен він? Якщо відповідь на це запитання ствердна, то про решту можна забути, тому що й так зрозуміло, чого бажав пес. Відгадка крилася в його каламутному оці й гарчанні, що зароджувалося в напіврозкритій пащі. Кевін подумав, що воно бажало дві речі.

По-перше, втекти.

А потім убивати.

Десь там чоловік чи жінка із камерою, що, певно, й не бачить того пса, — думав Кевін, — і якщо фотограф не бачить пса, то, може, й пес не бачить фотографа, отож фотограф у безпеці. Та якщо пес усе ж таки тривимірний, то, може, він бачить те, що ззовні — можливо, він бачить, хто використовує мою камеру. Може, то й не я; можливо, його мішенню міг стати будь-хто з камерою.

Та все ж таки — той предмет, який він носив довкола шиї. Що це?

Кевін подумав про темне око псяри, про ту зловісну іскрину, що відділяла його від безодні нестями. Невідомо, як пес потрапив у той Полароїдний світ. Та коли його знімок було вперше зроблено, він угледів вихід і жадав звідти вибратися. Кевін справді вірив, що пес хоче вбити насамперед його. Той предмет довкола його шиї вказував, що саме Кевін помре першим. А після