Читати книгу - "Танок драконів"

— Це Байстрюк тобі таке зробив,— промовила леді Дастін.

— Якщо ваша ласка, м’леді, я... я сам його попросив.

Ремсі примушував просити. «Ремсі постійно змушує мене благати».

— Навіщо ти просив про таке?

— Мені... мені не потрібно стільки пальців.

— Чотирьох достатньо,— сказав сер Ейніс, прочісуючи пальцями жмутик каштанової бороди, який звисав з його короткого підборіддя, як пацючий хвіст.— Чотири пальці на правій руці. Він досі здатен тримати меч. Або кинджал.

Леді Дастін розсміялася.

— Усі Фреї такі тупі? Погляньте на нього! Тримати кинджал? Та він ложку заледве втримає. Ви справді гадаєте, що він упорався б з отим Байстрюковим огидним виродком і заштовхав йому в горлянку його власне причандалля?

— Всі вбиті були дужі хлопці,— сказав Роджер Рисвел,— і нікого з них не закололи. Перекинчик не наш убивця.

У Теона втупилися безбарвні очі Руза Болтона — гострі, як білувальний ніж Шкуролупа.

— Я схильний з цим погодитися. Справа навіть не в силі: він не наважиться зрадити мого сина.

— Якщо не він, то хто? — сказав Роджер Рисвел, крекнувши.— Станіс має своїх людей у замку, це очевидно.

«А Смердюк не людина. Тільки не Смердюк. Не я». Цікаво, чи розповіла їм леді Дастін про крипту і про зникнення мечів.

— Слід придивитися до Мандерлі,— пробурмотів сер Ейніс.— Лорд Вайман нас не любить.

Рисвела це не переконало.

— Але він любить відбивні, котлети і м’ясні пироги. Важко блукати замком, не встаючи з-за столу. А встає він тільки для того, щоб годину сидіти у виходку.

— Я й не кажу, що лорд Мандерлі робить це власноруч. Він привів із собою триста людей. Сотню лицарів. Будь-хто з них міг би...

— Не лицарська це справа,— сказала леді Дастін.— І лорд Вайман не єдиний втратив родичів на вашому Червоному весіллі, Фрею. Чи ви гадаєте, що Хвойдозгуб Амбер любить вас більше? Якби ви не тримали в заручниках Великого Джона, він би вам кишки випустив і примусив їх жерти, як леді Горнвуд жерла власні пальці. Флінти, Сервини, Толгарти, Слейти... вони всі відіслали з Юним Вовком своїх людей.

— І дім Рисвелів також,— сказав Роджер Рисвел.

— Навіть Дастіни Кургантонські,— розтягнула леді Дастін вуста в тонкій і хижій посмішці.— Північ усе пам’ятає, Фрею.

Губи Ейніса Фрея обурено затремтіли.

— Старк нас зганьбив. Ось що вам, північанам, краще пам’ятати.

Руз Болтон потер потріскані вуста.

— Сварки нам не допоможуть,— сказав він і, обернувшись до Теона, махнув пальцями.— Можеш іти. Й обережніше там блукай. Щоб тебе завтра не знайшли з кривавою усмішкою.

— Як скажете, м’лорде.

Натягнувши рукавички на скалічені долоні, Теон вийшов, накульгуючи скаліченою ногою.

В годину вовка він і досі не спав: горнучись у шари цупкої вовни й засмальцьованого хутра, ходив по колу на внутрішньому мурі, сподіваючись нарешті виснажитися й заснути. Ноги обліпило снігом по коліна, голову і плечі вкрив білий саван. На цьому відтинку муру вітер дув у обличчя, і сніг, танучи на щоках, котився, наче крижані сльози.

А тоді Теон почув ріжок.

Протяжний низький стогін повис над зубчастими стінами, надовго затримавшись у чорному повітрі, пронизуючи до самих кісток кожного, хто його почув. По всьому замку чатові на мурах обернулися на звук, стискаючи в кулаках ратища списів. У зруйнованих палатах і фортецях Вічнозиму лорди шикали на інших лордів, іржали коні, по темних кутках пробуджувалися поснулі. Не встиг затихнути ріжок, як загуркотів барабан: БУМ-дум-БУМ-дум-БУМ-дум. І з вуст присутніх почало зриватися ім’я, написане маленькими білими хмарками пари з рота, й передаватися по колу. «Станіс,— шепотіли люди.— Станіс тут, Станіс прийшов, Станіс, Станіс, Станіс».

Теона пронизав дрож. Баратеон чи Болтон — йому нема різниці. Станіс на Стіні об’єднався з Джоном Сноу, а Джон відітне Теонові голову не замислюючись. «Мене вирвуть з лабетів одного байстрюка, щоб я загинув від рук іншого,— яка іронія!» Теон би й розсміявся, якби давно не розучився цього робити.

Барабан, здавалося, лине з вовчого лісу за Мисливською брамою. «Вони вже під мурами». Теон разом з дюжиною інших людей рушив хідником на стіні в тому напрямку. Та навіть коли вони дійшли аж до самих башт обабіч брами, за білим серпанком не було нічогісінько видно.

— Вони намірилися здути наші мури? — пожартував хтось із Флінтів, коли ріжок засурмив знову.— Мабуть, Станіс гадає, що відшукав ріжок Джорамуна.

— Невже Станіс такий бовдур, що братиме замок штурмом? — зронив якийсь чатовий.

— Він не Роберт,— заявив вояк з Кургантона.— Він ще довго тут сидітиме, ось побачите. Спробує нас голодом заморити.

— Та він собі раніше яйця відморозить,— мовив чатовий.

— Ми маємо вийти до нього і дати бій,— оголосив один з Фреїв.

«Уперед,— подумав Теон.— Їдьте просто в заметіль і вмирайте там. Залиште замок мені та привидам». Руз Болтон радо вчинив би саме так. «Йому потрібно цьому всьому покласти край». Замок занадто переповнений, щоб витримати довгу облогу, й тут зібралося забагато лордів, на чию відданість не можна покластися. Тлустий Вайман Мандерлі, Хвойдозгуб Амбер, представники дому Горнвудів і дому Толгартів, Локи, і Флінти, і Рисвели — всі вони північани, які стільки поколінь були присяжними дому Старків, що й не злічити. Їх тут тримає тільки дівчина, кров і плоть лорда Едарда, але ж дівчина — це чистий балаган, овечка в деривовчій шкурі. То чом не вислати північан на бій до Станіса, поки цей балаган не провалився? «Бійня в снігу. Що більше людей загине, то менше ворогів залишиться у Страхфорту».

Цікаво, чи дозволять взяти участь у бою Теонові. Тоді він принаймні зможе загинути як чоловік, з мечем у руці. Такого дарунка годі чекати від Ремсі, а от лорд Болтон міг би й зглянутися. «Якщо я його дуже попрошу. Я зробив усе, що від мене вимагалося, я зіграв свою роль, я видав дівчину заміж».

Смерть — найсолодше визволення, на яке він тільки може сподіватися.

У богопралісі сніг і досі танув, щойно торкаючись землі. Над гарячими ставками здіймалася пара, що пахла мохом, мулом і гнилизною. В повітрі висів теплий туман, перетворюючи дерева на чатових — на високих солдатів, закутаних у мрячні плащі. Вдень у паруючий гай приходило чимало північан помолитися давнім богам, але в цю годину Теон Грейджой