Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Щиголь 📚 - Українською

Читати книгу - "Щиголь"

3 070
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щиголь" автора Донна Тартт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 222 223 224 ... 275
Перейти на сторінку:
крамничка була очищена за одну ніч, «Ремонт», і більше ніколи не відчинилася, звичайно. А от Рейса, якщо я не помиляюся, посадили до в’язниці.

— Коли це було?

Гобі вкусив ніготь вказівного пальця й замислився.

— Мабуть, років тридцять тому, якщо не всі тридцять п’ять.

— А Рейс?

Він зсунув брови.

— І він тут? — мовив Гобі й знову став оглядати натовп.

— Ні, я його не бачив.

— У нього волосся ось таке завдовжки. — Гобі відміряв пальцями нижче від шиї. — Спадає на комір. Як ото англійці його носять. Англійці певного віку.

— Сиве?

— Тоді — ні. Може, тепер воно й стало білим. І маленький злостивий рот, — він випнув губи, — ось такої форми.

— Це він.

— Що ж. — Гобі дістав із кишені лупу з ліхтариком, перш ніж зрозумів, що зараз вона йому не потрібна. — Ти запропонував повернути йому гроші. Тоді, якщо це справді Рейс, я не розумію, чому він на тебе тисне, бо він зовсім не в тому становищі, щоб зчиняти бучу або ставити якісь вимоги, чи не так?

— Так, — сказав я після тривалої паузи, але це була така велика брехня, що я мусив докласти великих зусиль, щоб витиснути з себе це слово.

— Тоді не переймайся так сильно, — сказав Гобі з явною полегкістю, що цю неприємну тему можна закрити. — З цього приводу ти сьогодні повинен переживати найменше. Хоча, — він поплескав мене по плечу, намагаючись знайти поглядом місіс Барбур, — ти, звичайно, повинен попередити Саманту. Щоб вона не пускала цього мерзотника в дім. Нехай там з якої причини. Привіт! — сказав він, обертаючись до літнього подружжя, яке нарешті проштовхалося крізь натовп і вичікувально всміхалося в нас за спиною. — Джеймс Гобарт! Дозвольте відрекомендувати вас нареченому.

XXXIV

Вечірка мала тривати від шостої до дев’ятої години. Я всміхався, пітнів, намагався протиснутися до бару, але мене постійно затримували, відштовхували, а іноді й фізично відтягували за руку — я був точно як Тантал, що помирав від спраги, стоячи по шию у воді. «А осьде він, головний герой вечора!» «Щасливий хлопець!» «Вітаємо!» «Теодоре, ти мусиш познайомитися з кузеном Гаррі Френсісом; Лонгстріти та Абернати — це родичі з батьківського боку, бостонська гілка родини, дідусь Ченса був першим кузеном — його теж звали Френсіс? О, то ви вже знайомі? Чудово! А осьде… Елізабет, ось ти де, дозволь мені викрасти тебе на мить, ти маєш чудовий вигляд, цей синій колір дивовижно тобі пасує, я дуже хочу відрекомендувати тебе…» Зрештою я відмовився від наміру добряче випити (й поїсти) і, перебуваючи під дедалі сильнішим тиском незнайомців, стояв, вихоплюючи келихи з шампанським в офіціантів, які раз у раз проходили повз, а іноді й закуски — крихітні кіш-лорени, мініатюрні млинці з ікрою, незнайомці приходили й відходили, а я стояв там, як приклеєний, киваючи натовпам високородних, багатих і могутніх людей…

(«Ніколи не забувай, що ти до них не належиш», — прошепотів мені на вухо мій приятель-наркоман із фінансового відділу, коли побачив, як я штовхаюся серед важливих клієнтів на аукціоні імпресіоністського й модерного мистецтва…)

…мерзнучи й усміхаючись разом із різними людьми, коли підходив фотограф, перебуваючи в полоні нудних розмов про гольф, політику, дитячий спорт, дитячі школи, про третій, четвертий і п’ятий будинки в Гіері, Г’яннісі, Парижі й Лондоні, в Джексон-Гоул і на Юпітері, й хіба не жахливо забудували Вейл, адже пригадуєте, яким гарним було це затишне маленьке село… де ви катаєтесь на лижах, Тео? Ви катаєтесь на них? Тоді, безперечно, ви з Кітсі повинні приїхати до нашого будинку на…

Я намагався не втрачати з поля зору Гобі й Піппу, але майже їх не бачив. Кітсі грайливо підтягувала до мене різних людей, знайомила їх зі мною, а потім зникала, як пташка, що тікає з підвіконня. Гейвісток, Богу дякувати, мені на очі не потрапляв. Нарешті натовп почав рідшати, хоч і не дуже швидко, гості посунули до роздягальні, а офіціанти почали прибирати з фуршетного столу торти й таці з десертами; і тут, затягнутий у розмову з гуртом кузенів Кітсі, я знов окинув поглядом залу, шукаючи Піппу (як я несвідомо робив цілий вечір, намагаючись побачити її руду голівку, яка була для мене єдиним цікавим чи важливим об’єктом у залі), — і, на свій превеликий подив, побачив її з Борисом. Вони жваво розмовляли. Він нахилився над нею, легенько обхопив її за плече, похитуючи пальцями з незапаленою цигаркою. Вони шепотілися. Сміялися. Мені здалося, він кусав її за вухо.

— Пробачте, — сказав я й швидко перетнув залу в напрямку до каміна, біля якого вони перебували; помітивши мене, вони дружно обернулися й простягли до мене руки.

— Привіт! — сказала Піппа. — А ми саме розмовляли про тебе.

— Поттере! — сказав Борис, обхопивши мне рукою.

Хоч він і був одягнений на свято, в синій костюм у тонку смужку (мене завжди дивували орди багатих росіян у «Ральф Лорені» на Медісон-авеню), він мав у собі щось таке, що неможливо було відчистити: його очі, схожі на чорнильні плями, надавали йому несамовитого й ненадійного вигляду, і хоч волосся він, безперечно, мив, воно все одно здавалося брудним.

— Радий тебе бачити!

— Навзаєм. — Бориса я, звичайно, запросив, але не сподівався, що він прийде, — не в його натурі було запам’ятовувати такі дрібниці, як дати або адреси, або з’являтися вчасно, якщо він їх запам’ятовував. — Ти ж знаєш, хто це? — сказав я, обертаючись до Піппи.

— Звичайно, вона мене знає! Вона знає про мене все! Ми з нею тепер найближчі друзі! А зараз, — сказав він мені зі штучною церемонністю, — дозвольте мені сказати вам кілька слів у приватній розмові. Ти нас, будь ласка, пробач, — сказав він, звертаючись до Піппи.

— Знову приватні розмови? — вона грайливо штовхнула мій черевик своєю балеткою.

— Не турбуйся! Я поверну його тобі. А поки що до побачення. — Він послав їй повітряний поцілунок. А потім пошепотів мені на вухо, коли ми відійшли: — Вона чудо! Боже, як я люблю руденьких дівчат!

— І я їх люблю, але одружуюся не з нею.

— Не з нею? — Він здавався здивованим. — Але ж вона привіталася зі мною! Назвала мене на ім’я. Отакої, — сказав він, придивившись до мене ближче. — Та ти почервонів. Атож, ти почервонів, Поттере! — прокаркав він. — Як маленька дівчинка!

— Заткнись! — прошепотів я, озираючись назад, чи вона не почула.

— Отже, ти одружуєшся не з нею? Не з Рудою Голівкою? Погано, погано! — Він окинув поглядом залу. — А з ким же тоді?

Я показав рукою на Кітсі.

— Он із тією.

— З отією, що в небесно-голубій

1 ... 222 223 224 ... 275
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щиголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щиголь"