Читати книгу - "Декамерон"

Мессер Торелло розплющив очі, розглянувся кругом і зрозумів, що він там і є, куди просив у Саладіна, щоб його доправлено. Тоді підвівся, сів на ліжкові й почав роздивлятись на ті скарби, що були круг нього; хоч і раніше відома була йому гойність Саладінова, та аж тепер спізнав він по-справжньому, яка її міра. Не сходячи з постелі, він почув, як тікають од нього ченці, і догадався, з якої причини, та й окликнув настоятеля по імені, попрохавши не боятись його, бо він ― Торелло, його небіж. Почувши сеє, настоятель перелякався ще дужче, бо вважав, що він помер кілька місяців тому, але за якусь хвилю, заспокоєний доказами розуму і чуючи, що небіж його знов кличе, він поклав на себе хреста святого і підійшов до нього ближче.

― Панотче, ― сказав йому Торелло, ― чого-бо ви мене боїтесь? Я живий з Божої ласки й повернувся сюди з замор'я.

Хоч він заріс страшною бородою й одежа була на ній сарацинська, настоятель усе-таки впізнав його і, оговтавшись, узяв за руку, промовивши:

― Вітаю тебе сердечне, синку мій! 

А тоді почав казати далі:

― Не здивуй, ― каже, ― що ми тут усі поперелякувались, бо нема в сьому місті нікого, хто не був би певен, що ти загинув; скажу тобі навіть, що мадонна Адальєта{337}, дружина твоя, здавшись проти своєї волі на просьби й грозьби своїх родичів, знову виходить заміж і сьогодні вранці має поїхати до молодого ― там уже все приготовано до весільної учти.

Мессер Торелло устав із пишної своєї постелі і радісно почоломкався з настоятелем та ченцями, просячи їх, щоб тим часом нікому не казали про його повернення, поки він тут однієї справи своєї не влаштує. Тоді, велівши поховати ті дорогі клейноди, він оповів настоятелеві всі свої пригоди. Настоятель, радіючи його щасній долі, разом із ним оддав дяку Господові. Тоді мессер Торелло спитав у нього, за кого має виходити заміж його дружина; той розказав йому.

― Перш ніж дізнаються люди про моє повернення, ― сказав тоді мессер Торелло, ― хочу я подивитись, як моя дружина себе на весіллі поводитиме. Хоч і не заведено, щоб духовні особи на такі учти ходили, та я попрохав би вас, щоб ви разом зі мною пішли туди.

Настоятель сказав, що зробить се з дорогою душею; коли добре розвиднілось, він переказав молодому, що хоче прийти на весілля з одним своїм товаришем, а той одповів, що се буде йому вельми приємно.

Як надійшла година весільного бенкету, мессер Торелло в своєму сарацинському вбранні подався удвох із настоятелем до дому молодого; всі зглядались на нього, мов на дивовижу яку, і ніхто, звісно, не впізнавав, а настоятель казав усім, що сього сарацина султан посилає послом до французького короля. І от мессера Торелла посаджено якраз навпроти його жінки; він дивився на неї з великою втіхою, і знати було їй з лиця, що се весілля її непомалу засмучує. Вона теж час од часу на нього поглядала ― не тому, що впізнала, бо й борода в нього була незвична, і вбрання чудернацьке, а головне те, що вона вже віддавна його за мертвого мала. Тут мессер Торелло вирішив, що надійшла слушна хвиля перевірити, чи вона його ще пам'ятає; він зняв з руки персня, що жінка йому подарувала, як він од'їжджав, і, поманивши до себе пахолка, що їй прислуговував, сказав йому:

― Скажи од мене молодій, що в моїм краю є такий звичай: коли якийся чужинець, як от я, гуляє на весіллі в молодої, як от вона, то молода, щоб показати, що їй приємна його присутність, посилає йому вина в келисі, з якого сама п'є; як же гість надіп'є з того келиха, скільки схоче, й закриє його, тоді молода допиває вино до дна.

Пахолок передав тую мову панії, котра, будучи жінкою розумною і ввічливою і гадаючи, що гість її ― вельможний чоловік, якого варто вшанувати, веліла взяти великий золочений келих, що стояв перед нею, налити в нього по вінця вина і почастувати гостя. Так же і зробили. Мессер Торелло поклав того персня собі в рот, і, п'ючи з келиха, впустив його в вино, так, що ніхто й не постеріг; залишивши в келисі трохи вина, він прикрив його і передав молодій. Та взяла келиха, щоб до кінця додержати звичаю його країни, одкрила і, піднісши до уст, побачила той перстень. Мовчки глянувши на нього, вона впізнала, що се той самий, котрий дала мужеві в день од'їзду, взяла його і, придивившись пильніше до того, кого вважала за чужинця, упізнала в нім свого мужа. Мов несамовита, перекинула вона стіл, за яким сиділа.

― Се мій пан, се мессер Торелло! ― закричала.

Та й кинулась до нього, як була, у весільному вбранні, через стіл, заставлений усячиною, і так міцно його обняла, що ніхто не міг її од його шиї одірвати, що вже їй там не казали, що не робили, аж поки сам мессер Торелло не вгамував її, сказавши, що для обіймів матимуть вони ще багато часу.

Тоді вона схаменулась, а мессер Торелло попрохав, щоб усі замовкли, бо весільчани зняли великий гам ― дехто був обурений, та більшина раділа тому, що між них появився такий лицар. Як той гомін ущух, мессер Торелло розповів про всі свої пригоди з дня од'їзду і по сьогоднішній день, додавши наприкінці, що шляхтичеві, котрий, уважаючи його мертвим, зашлюбився з його дружиною, не буде, мабуть, неприємно повернути її живому першому мужеві. Дещо збентежений молодий одповів по-дружньому, що мессер Торелло має право розпоряджатись по своїй уподобі тим, що йому належить.

Мадонна Адальєта поклала набік обручку й вінець, що дав їй новий наречений, одягла на палець перстень, що вийняла з келиха, а на голову той вінець, що прислав їй султан; вийшовши з дому, в якому гуляли, вони попрямували урочистим весільним походом до господи мессера Торелла на превелику втіху зажуреним його друзям і родичам, на превелику радість усім городянам, що дивились на нього, мов на чудо яке. Мессер Торелло оддав частину подарованих йому коштовностей тому чоловікові, що витратився дарма на весілля, а також уділив дещо й настоятелеві та іншим людям і послав до Саладіна кількох посланців, сповіщаючи його