Читати книгу - "Лабіринт"

— Священик твердить, що це так.

— Ви коли-небудь чули, щоб хтось казав, що присяга Господу — є гріхом, і коли так, то хто саме?

Цього разу Саже підвів очі.

— Ні, ніколи не чув, — рішуче промовив він.

— Ну ж бо, сержанте. Ви служили у гарнізоні понад рік і досі не знаєте, що єретики відмовляються присягати Богові?

— Я служив панові П’єру-Роже де Мірпуа, інквізиторе. Я не зважаю на слова інших.

Допит тривав уже чимало часу, але Саже непохитно стояв на своєму: він простий вояк, і є невігласом стосовно решти — зокрема питань Біблії та віри. Він нікого ні в чому не звинуватив. Заявляв, що геть нічого не знає.

Зрештою інквізитор Ферр’є мусив відпустити Саже.

Було тільки надвечір’я, але сонце вже сідало. Сутінки наповзали на долину, крадучи у речей форми та обриси й огортаючи все чорними тінями.

Саже відіслали до групи солдатів, яких уже допитали. Кожному з них дали ковдру, кусень черствого хліба та чашу вина. Він бачив, що така доброта не поширювалася на цивільних в’язнів.

Коли день добіг свого кінця, дух Саже ще дужче підупав.

Чи вже завершили допитувати Бертранду? Де саме у такому великому таборі її можна знайти — ці питання роз’їдали його мозок. Він думав про Алаїс, котра чекає, спостерігаючи за тим, як згасає день, як з наближенням години від’їзду вона хвилюється дедалі більше, — все це сповнювало Саже похмурими передчуттями насамперед від того, що він не годен нічим зарадити, нічим допомогти.

Стурбований і неспроможний угамуватися, Саже підвівся, щоб розім’ятися. Він відчував вологу та холод, що огортали його кістки, ноги затекли від тривалого сидіння.

— Assis[199], — гримнув охоронець і штурхнув його у плече списом. Саже вже хотів було послухатися, аж раптом високо в горах побачив рух. То був пошуковий загін, що прямував до скель, де Алаїс та Хариф ховалися разом зі своїми путівниками. Вогонь смолоскипів миготів і кидав тіні, що тріпотіли на вітрі.

Кров захолола у жилах Саже.

Раніше вони обшукали фортецю, але не знайшли нічого. Саже вже гадав, що все скінчилося. Одначе тепер було очевидно: вони збирались обшукати підлісок та лабіринт стежок біля підґрунтя фортеці. Якщо вони пройдуть у тому ж напрямку набагато далі, то натраплять точнісінько на слід Алаїс. І вже майже темно.

Саже побіг до зовнішнього кордону табору.

— Гей! — крикнув охоронець. — Ти що, не чув, що я тобі сказав? Arrête![200]

Проте Саже не зважав на нього. Він перескочив огорожу і побіг уверх схилом, у напрямку пошукового загону. Він чув, як охоронець гукав на допомогу. Утім, його єдиною думкою було відвернути увагу від Алаїс.

Пошуковий загін справді зупинився, щоб з’ясувати, що там відбувалося.

Саже закричав, намагаючись перетворити їх зі спостерігачів на учасників. Один за одним вояки оберталися на зойк. Він бачив, як подив на їхніх обличчях переріс у лють. Їм було нудно, вони замерзли і шукали приводу для бійки.

Саже мав досить часу пересвідчитися, що його план спрацював, коли кулак поцілив йому в живіт. Він скрикнув, присів і зігнувся навпіл. Двоє солдатів скрутили йому руки за спиною. Зусібіч на нього посипалися удари — його безжально гамселили ефесами шпаг, черевиками, кулаками. Саже відчув, як тріснула шкіра під очима. Він відчував кров на язиці та в горлі, а удари й далі сипалися на нього зверху.

Тільки тепер він зрозумів, що кепсько оцінив ситуацію. Він думав лише про те, як відвернути увагу від Алаїс. У його голові промайнуло бліде обличчя Бертранди, яка чекатиме на нього, а потім хтось загатив йому в щелепу, і все довкола потемніло.

Оріана поклала ціле своє життя на пошуки Книги Слів.

Досить швидко після повернення до Шартра, коли Каркассона здалася, її чоловікові урвався терпець через її незмогу відшкодувати йому ту ціну, яку він заплатив за шлюб із нею. Гі д’Евре та Оріана ніколи не кохали одне одного, і щойно його хіть минула, слова поступилися місцем кулакам і паску.