Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Чи не надіслати по нього варту, пане брате? — спитав Хайме пан Давен. — Хай притягнуть назад силоміць.

— Надішліть пана Ілина! — закликав Едвин Фрей. — Нам весь Дудар не потрібен, досить і голови.

Карил Ванс обернувся до Хайме.

— Голосом князя Дударя промовляє батьківське горе. Марк — його першонароджений син. Лицарі, що супроводжували його до Близнюків — всі до одного родичі та близькі друзі.

— Скажіть краще, всі до одного бунтівники та зрадники! — втрутився Едвин Фрей.

Хайме кинув на нього холодний погляд.

— Близнюки теж свого часу стали за справу Молодого Вовка, — нагадав він Фреям. — Потім ви його зрадили. Це робить вас удвічі зрадливішим за Дударя.

Хайме потай порадів, побачивши, як гидка усмішечка на вустах Едвина зів’яла і зникла. «Досить мені вже ради на один день» — вирішив він.

— Ми скінчили. Готуйтеся, панове. Почнемо приступ на світанку.

Панство один за одним залишило намет. З півночі дмухав сильний вітер; Хайме чув сморід Фреєвого табору за Перекатом. Через річку під високою сірою шибеницею стояла самотня постать Едмура Таллі з зашморгом на шиї.

Тітка вийшла з шатра останньою, ведучи за собою чоловіка.

— Пане небоже, — опирався Емон, — оця навала на мій панський стіл… цього не можна робити!

Коли він ковтав, яблуко його борлака стрибало вгору і вниз.

— Не робіть цього! Я… я вам забороняю! — Емон знову жував кислолист; рожева піна блищала на його вустах. — Замок мій, я маю писану грамоту! Самого короля печатка, малого Томена! Я — законний князь на Водоплині, я…

— Поки живий Едмур Таллі — ніякий ти не князь! — відрізала пані Генна. — Він надто м’який серцем, та й мізки в нього розім’якли, але поки живий, він становить загрозу. Що ти з цим робитимеш, Хайме?

«Загрозу становить Чорноструг, не Едмур.»

— Едмур — то мій клопіт, лишіть його мені. Пане Лайле, пане Ілине, якщо ваша ласка, ходімо зі мною. Час мені вже відвідати ту шибеницю.

Перекат був глибший і швидший за Червонозуб; найближчий брід лежав за чимало верст угору течією, а пором щойно вирушив з Вальдером Водограєм та Едвином Фреєм, саме коли Хайме з супутниками наблизився до річки. Чекаючи на його повернення, Хайме розповів про свій задум. Пан Ілин вислухав і плюнув у річку.

Коли трійця ступила з порома на північний берег, п’яна табірна дівка запропонувала Дужому Вепрові вдовольнити його ротом.

— Осьо, вдовольни мого друга, — штовхнув той її до пана Ілина.

Дівка, регочучи, обернулася до пана Ілина, замірилася поцілувати у вуста, упіймала погляд його очей і хутко зникла.

Між вогнищами пролягали грузькі стежки, де копита і чоботи перемішали розмоклу глину з кінським гівном. Усюди навколо Хайме бачив на щитах і прапорах башти-близнюки Фреїв, сірі на синьому, поруч зі знаками менших домів, що присягали Переїзду: чаплею Еренбродів, вилами Стогів, трьома гілочками омели князя Карлтона. Прибуття самого Крулеріза не лишилося непоміченим. Стара, що продавала паців з кошика, зупинилася витріщити очі, трохи знайомий обличчям лицар став на одне коліно, двійко стражників, що відливали у рівчак, обернулися і з несподіванки обісцяли один одного.

— Пане Хайме! — покликав хтось услід, та він закрокував далі, не обертаючись.

Навколо маяли обличчя людей, чиїх родичів і друзів він убивав у Шепітній Пущі, коли Фреї ще билися під лютововчими прапорами Робба Старка. Золота правиця важко звисала на стегно.

Кутасте шатро Римана Фрея було найбільшим у всьому таборі. Його сірі полотняні стіни були зшиті з прямокутних латок, щоб нагадувати кам’яне мурування, а дві гострі вершини зображали Близнюки. Пан Риман, як виявилося, зовсім не хворів, а навпаки — непогано розважався. Зсередини шатра долинав п’яний жіночий сміх, перемішаний з бринінням струн і голосом співця. «Вам я дам ради трохи згодом, пане» — подумав Хайме. Вальдер Водограй стояв коло свого непоказного шатра і розмовляв з двома щитниками. Його знак зображував ті самі башти дому Фрей, але у обернених кольорах і з червоною перев’яззю. Коли байстрюк побачив Хайме, то насупився. «Оце так погляд. Якщо це не холодна підозра, тоді не знаю, що. Цей фреївський виплодок небезпечніший за всіх своїх законно уроджених братів.»

Шибеницю звели на помості аж у десять стоп заввишки. Біля підніжжя сходів, що на нього вели, стояло двійко списників.

— Без дозволу пана Римана туди не можна, — буркнув один до Хайме.

— А оце мені каже, що можна, — постукав Хайме пальцем по маківці меча. — Питається лише, чи мушу я переступити через твій труп.

Списник мовчки ступив убік.

На помості під шибеницею стояв і витріщався на ляду під собою князь на Водоплині. Його ступні були чорні та обліплені брудом, коліна та литки — голі. З одягу Едмур мав на собі брудну шовкову сорочку в черлено-лазурових смугах Таллі та зашморг конопляного мотуззя. Почувши кроки Хайме, він підняв голову і облизнув сухі потріскані губи.

— Крулерізе? — Помітивши пана Ілина, він широко розкрив очі. — Краще вже меч, ніж зашморг. Роби свою справу, Пейне.

— Пане Ілине, — мовив Хайме, — ви чули князя Таллі. Робіть свою справу.

Мовчазний лицар ухопив обіруч свого меча — довгого, важкого, нагостреного так, як тільки можна нагострити пересічну крицю. Сухі губи Едмура безгучно заворушилися. Коли пан Ілин змахнув мечем за спину, він заплющив очі. Удару Пейн завдав, вклавши усю вагу.

— Ні! Стійте! Не можна! — Це на очі з’явився засапаний Едвин Фрей. — Батько ідуть. Прийшли, щойно змогли. Хайме, ви повинні…

— Мені, Фрею, краще пасує звертання «мосьпане» або «ясний пане», — холодно відповів Хайме. — І надалі, розмовляючи зі мною, уникайте вживати слово «повинні».

Невдовзі прибіг і пан Риман, тупочучи сходами помосту до шибениці — у товаристві білявої шльондри, ще п’янішої за себе. Її сукня шнурувалася спереду, але хтось розпустив шворки аж до пупа, і назовні вивалилися груди: важкі, великі, з чималими брунатними сосками. На голові в неї навскіс сидів вінець куваного спижу, карбований рунами і обсаджений невеличкими чорними мечами. Побачивши Хайме, вона зареготала:

— Хто це, у сім дідьків, такий?!

— Регіментар Королегвардії, — з холодною чемністю відповів Хайме. — Чи смію запитати шановну панну про те саме?

— Панну? Я вам не панна. Я королева!

— Моя сестра здивується, коли це почує.

— Князь Риман коронував мене власноруч. — Вона грайливо крутнула своїми