Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Рухаючись до болю повільно, я розпочав «танець задом на­перед». Але щойно поставивши п’яту, я здогадався, що маю проблеми з рівновагою. Зачекав на заувагу від Темпі, та її не прозвучало.

Я зупинив кетан, повернувся й побачив, як до нас із неспішною грацією йде гурт із чотирьох найманців-адемів. Темпі вже звівся на ноги й пішов до них. Моя лютня знов опинилась у футлярі та стояла притулена до дерева.

Невдовзі вони, всі п’ятеро, тісно скупчились, опинившись так близько, що майже торкались одне одного плечима. Так близько, що я не чув, про що вони шепочуться, і навіть не бачив їхніх рук. Але з того, як Темпі тримав плечі, я здогадався, що він зніяковів, виправдовується.

Я знав, що покликати Темпі, на їхню думку, буде нечемно, тож підійшов до них. Але не встиг підійти досить близько, щоб щось почути: один із незнайомих найманців простягнув руку й відштовхнув мене, міцно притиснувши розчепірені пальці до середини моїх грудей.

Я не думаючи зробив «проривного лева», взявшись за його великий палець і відвернувши від себе його зап’ясток. Він звільнив долоню з моєї руки без явних зусиль і спробував зробити мені підніжку «гонитвою за каменем». Я виконав «танець задом наперед» і цього разу не схибив із рівновагою, та його друга рука вдарила мене у скроню якраз достатньо, щоб мені замакітрилося на пів секунди, — сили удару навіть не вистачило, щоб зробити боляче.

Однак мою гордість було поранено. Так само Темпі бив мене, мовчки картаючи за недбале виконання кетану.

— Швидко, — тихо промовила найманка атурською. Лише почувши її голос, я усвідомив, що це жінка. А втім, вона була не надто мужня — просто здавалася дуже схожою на Темпі. Мала таке саме пісочне волосся, блідо-сірі очі, спокійне обличчя, криваво-червоний одяг. Вона була на кілька дюймів вища за Темпі, а плечі мала ширші, ніж у нього. Однак, хоча вона була худа, наче мотузка, тісний червоний одяг найманки підкреслював підтягнуті вигини її стегон і грудей.

Придивившись уважніше, я з легкістю побачив, що троє з чотирьох найманців — жінки. Широкоплеча, що стояла обличчям до мене, мала тонкий шрам, що перетинав одну брову, та ще один шрам біля щелепи. Такі самі блідо-сріблясті шрами Темпі мав на руках і грудях. І вони, хоч і геть не були страшними, надавали її невиразному обличчю дивної похмурості.

«Швидко», — сказала вона. На перший погляд це видавалося компліментом, але я чув достатньо насмішок на свою адресу, щоб упізнавати їх незалежно від мови.

Навіть гірше: її права рука ковзнула назад і зупинилася в неї на попереку долонею назовні. Навіть я зі своїм обмеженим знанням адемської жестової мови знав, що це означає. Її рука перебувала максимально далеко від руків’я меча. При цьому вона повернула плече до мене й відвела погляд. Мене не прос­то оголошували нестрашним: це була образлива зневага.

Я постарався зберегти спокійне обличчя, бо здогадувався, що будь-який його вираз лише погіршить її думку про мене ще більше.

Темпі показав туди, звідки я прийшов, і сказав:

— Іди.

«Серйозно. Офіційно».

Я знехотя послухався, не бажаючи влаштовувати сцену.

Адеми чверть години постояли вкупі, поки я відпрацьовував кетан. Хоч я й не чув ані словечка з їхньої розмови, було очевидно, що вони сперечаються. Їхні жести були різкі й сердиті, а ноги вони тримали агресивно.

Урешті четверо незнайомих адемів пішли назад до дороги. Темпі повернувся туди, де я намагався повторити «молотіння пшениці».

— Надто широко. — «Роздратування». Він потицяв мене в ногу ззаду і штовхнув мене у плече, показуючи, що мені бракує рівноваги.

Я посунув стопу і спробував іще раз.

— Хто то був, Темпі?

— Адеми, — просто сказав він і знову сів під деревом.

— Ти їх знав?

— Так, — Темпі роззирнувся довкола, а тоді дістав із футляра мою лютню. Із зайнятими руками він був німий у квад­раті. Я повернувся до відпрацювання кетану: знав, що на­магатися витягнути з нього відповіді буде все одно що рвати зуби.

Минуло дві години, і сонце почало сідати за дерева на заході.

— Завтра я йду, — сказав Темпі. Позаяк він досі тримався обома руками за лютню, про його настрій я міг лише здога­дуватися.

— Куди?

— До Герта. Туди, де Шегін.

— Це міста?

— Герт — це місто. Шегін — моя вчителька.

Я вже думав, у чому може бути річ.

— Тобі дісталося на горіхи за те, що ти мене навчав?

Він повернув лютню до футляра й поставив на місце кришку.

— Можливо.

«Так».

— Це заборонено?

— Суворо заборонено, — відповів він.

Темпі встав і розпочав кетан. Я почав повторювати за ним, і якийсь час ми обидва мовчали.

— Як сильно тобі дісталося? — врешті запитав я.

— Надзвичайно дісталося, — сказав він, і я почув у його голосі несподівану нотку почуття — тривоги. — Можливо, це було нерозважливо.

Ми разом рухалися повільно, наче призахідне сонце.

Я згадав слова Ктей. Єдині потенційно корисні відомості, про які воно прохопилося в нашій розмові. «Ти сміявся з фей, доки не побачив одну з них. Не дивно, що всі твої цивілізовані ближні так само відмахуються й від чандріян. Щоб відшукати людину, яка може сприйняти тебе всерйоз, тобі довелося б залишити свої безцінні сторони далеко позаду. В тебе не було б жодної надії до меж Штормвалу».

Фелуріян казала, що Ктей говорить лише правду.

— Чи можу я супроводити тебе? — запитав я.

— Супроводити? — перепитав Темпі. Його руки описали граційне коло. Таким жестом можна було зламати довгі кістки передпліччя.

— Подорожувати разом із тобою. Піти з тобою. До Герта.

— Так.

— Це допомогло б із твоїм клопотом?

— Так.

— Я піду.

— Дякую тобі.