Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Ти заперечуєш, що нам у цій війні потрібна нова тактика? — запитала командувачка в Ритмі рішучості. — Т’юде, нас повільно винищують…

— Змінити тактику справді потрібно, — погодився той. — Але це… Ешонай, з тобою щось не так.

— Ні, Т’юде, я вже не перший місяць подумувала про щось на кшталт цього. Мені просто потрібен був привід для таких радикальних заходів.

— Ти планувала заколот?

— Не заколот, а зміну курсу. Ми приречені, якщо не переглянемо своїх підходів! Єдиним, на що я сподівалася, були дослідження Венлі, які тільки й дали, що цю подобу. Що ж, я маю ризикнути і скористатися з неї — востаннє спробувати врятувати наш народ. Але П’ятірка намагалася завадити мені. Я на власні вуха чула, як ти сам нарікав, що вона лише базікає замість того, щоб діяти.

Т’юд замугикав у Ритмі розважливості, але командувачка знала його досить добре, щоб уловити фальш цього наспіву. Сильні долі тактів були надто виразні, надто чіткі.

«Ще трішечки — і я б його переконала, — подумала Ешонай. — Це все через мої червоні очі. Я вселила в нього та ще в декого зі свого підрозділу забагато страху перед богами».

Хай як це неприємно, а їй, певне, доведеться стратити його та інших давніх друзів.

— Бачу, що ти зостався при своїй думці, — сказала командувачка.

— Просто… Не знаю, Ешонай… Враження це справляє погане…

— Договоримо пізніше, — запропонувала та. — Бо зараз мені нíколи.

— А що буде з ними? — спитав Т’юд, кивнувши в бік «відмовників». — Це страх як нагадує облаву на інакодумців. Ешонай… ти в курсі, що до їхніх лав потрапила й твоя рідна мати?

Вона здригнулася й побачила, як двоє буремноподобних підводять до гурту «відмовників» її стару матір. Солдати навіть не спитали в Ешонай, як їм бути в такій ситуації. На що це вказувало: на готовність коритися й сліпо виконувати накази — чи на побоювання, що материна відмова трансформуватися ослабить рішучість командувачки?

Їй було чути, як мати, йдучи під конвоєм, співає одну зі старовинних пісень.

— Чом би тобі не наглянути за ними? — запропонувала Т’юдові Ешонай. — Візьми із собою солдатів, яким довіряєш. Я приставляю до «відмовників» власний підрозділ, а тебе призначаю очільником. Адже так без твоєї згоди з ними точно нічого не трапиться.

Той повагався, а відтак кивнув і замугикав у Ритмі розважливості — цього разу невдавано. Ешонай відпустила його, і той потрюхав до Байли та ще кількох колишніх безпосередніх підлеглих командувачки.

«Т’юде, Т’юде, бідолашний легковіре… — думала Ешонай, доки той перебирав командування над охороною незгодних. — Дякую, що ти долучився до них добровільно».

— Усе пройшло гладко, — мовила Венлі до Ешонай, коли та повернулася. — Ти зможеш утримати місто в покорі до самої трансформації?

— Запросто, — відповіла сестра, киваючи на військових, які підійшли, щоб відрапортувати. — Аби потрібних спренів не забракло.

— Не забракне — про це я подбаю, — відказала Венлі в Ритмі вдоволення.

Ешонай заслухала рапорти. Усіх згодних зібрали в центрі міста. Настав час звернутися до них із промовою й задурити їм голови заздалегідь підготованою брехнею. Мовляв, щойно розберемося з людьми, як П’ятірку буде поновлено, тож немає причин хвилюватися. Мовляв, усе йде просто чудово.

Оточена солдатами в новій подобі, командувачка вступила до міста, яке тепер належало їй. Для більшого ефекту вона навіть прикликала Сколкозбройця — останнього з тих, що належали її народові — і поклала його на плече.

Прямуючи до центру міста, Ешонай проминала ветхі будівлі й халупи, зведені з карапакса. І як це убозтво витримувало великобурі? Її народ вартий ліпшого, і з поверненням богів слухачі його матимуть!

На жаль, командувачці довелося зачекати, доки присутніх підготують до її промови. Тисяч із двадцять невоєнних подоб, яких зібрали докупи, утворювали неабияке видовище: як поглянути, то населення міста і близько не здавалося крихітним. Проте це була всього лише дещиця від їхньої первинної кількості.

Солдати розсаджували присутніх і готували глашатаїв, які мали доносити її слова до тих, кому через відстань буде не чути. А Ешонай, чекаючи, слухала рапорти про містян. На її подив, більшість незгодних становили робочі подоби, хоча трударі мали бути слухняні. А втім, чимало з них були підстаркуваті й не брали участі у війні з алетійцями. Ще б пак: адже не вони безсило дивилися, як убивають їхніх товаришів.

Командувачка зачекала біля підніжжя колони, доки все підготують, і вже було рушила сходами, щоб почати промову, але спинилася, зауваживши, що до неї біжить Вараніс — один із її лейтенантів, котрий пройшов відбір на буремну подобу.

Ешонай зненацька стривожилася й налаштувалася на Ритм руйнування.

— Генерале, — гукнув Вараніс у Ритмі занепокоєння. — Вони втекли!

— Хто?

— Ті, кого ви наказали тримати окремо — незгодні на трансформацію. Вони повтікали!

— То наздоженіть їх, — відказала Ешонай у Ритмі злості. — Далеко їм не втекти. Трударям не перестрибнути проваль, тож далі мостів утікачі не дістануться.

— Генерале! Вони зрізали один із настилів і, скориставшись мотузками, спустилися в прірву, а там повтікали розколинами.

— В такому разі вони все одно що покійники, — відповіла Ешонай. — За два дні гряне буря. Вона застигне їх у проваллях і там перетопить. Не зважайте на них.

— А куди дивилися вартові? Чому не пильнували затриманих? — спитала Венлі в Ритмі злості, проштовхуючись нагору, до Ешонай.

— Охорона драпонула з ними, — пояснив Вараніс. — Генерале, її очолював Т’юд…

— Ет, байдуже, — відказала командувачка. — Можеш іти.

І лейтенант ретирувався.

— Ти не здивована, — сказала Венлі в Ритмі руйнування. — Хто ці охоронці, які добровільно дали в’язням утекти? Ешонай, що ти накоїла?

— Не смій мені перечити.

— Я…

— Не пнись на моє місце, — просичала Ешонай, хапаючи Венлі за горло латною рукавицею.

— Уб’єш мене — і всьому кінець, — парирувала та без найменшого остраху в голосі. — Народ нізащо не піде за жінкою, яка у всіх на очах вбила рідну сестру. А до того ж лише я можу надати спренів, які потрібні для такої трансформації.

Ешонай замугикала в Ритмі насмішки, але відпустила суперницю.

— На мене чекає промова.

І вона, відвернувшись від Венлі, піднялася сходами, щоб звернутися до народу.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. НАБЛИЖЕННЯ

КАЛАДІН • ШАЛЛАН • ДАЛІНАР

59. Спринт

Каладін іще ніколи не сидів у в’язниці.

У клітках, ямах, загонах для рабів — так. Прикутий до стільця у звичайній кімнаті — теж було діло. А от у справжній тюрмі — ні