Читати книгу - "Пан Ніхто"

— А чому ви так хочете вигнати Пенефа? — запитую я після того, як вона коротко передала мені свою розмову з Віолеттою.

— Звідки я знаю… Не тому, що це мене дуже обходить… Просто він мені несимпатичний.

— Просто ви говорите навмання, — додаю я. — Ви знаєте, що не мусите обов'язково відповідати на мої запитання. Але навіщо підмінювати свою відповідь фальшивими фразами?

— А ви завжди щирі зі мною, П'єре?

— Я не бачу причин бути нещирим. Наскільки мені відомо, ви не конкуруєте зі мною в доставці рибних консервів.

— А ви не припускаєте, що я можу бути вашим конкурентом у чомусь іншому?

— Це виключено.

Відповідь звучить категорично і відверто. Не хочу твердити, що я завжди був щирим з Розмарі, але цього разу моя репліка справді відверта, і жінка це розуміє.

— Я рада чути це, — відповідає вона, ніби сама до себе.

— Чому вам аж так радіти?

— Тому що Пенеф, наприклад, не сказав би цього.

— У чому сходяться ваші з Пенефим інтереси?

— Звідки я знаю? Запитайте в нього. У всякому разі я відчуваю його ненависть і те, що він у змові з Флорою проти мене.

— Відносно вілли?

— Напевно.

— Ну, можете бути спокійні, це відпадає.

Вона задумливо дивиться на мене, ніби обмірковує щось. Потім робить два кроки у мій бік, наче має намір у чомусь звіритися мені. Відтак іде до дивана, сідає, за звичкою закидає ногу на ногу і зітхає:

— Ах, як мені потрібна приятельська рука!..

— Скажіть, кого треба вбити? — запитую з готовністю.

А оскільки вона й далі сидить з тим же замисленим виглядом, я вирішую не заважати їй і піднімаюсь у свою кімнату.

Отже, я піднімаюсь у свою кімнату і за звичкою припадаю до щілини у шторі. Внизу, в холі Віолетти, горить світло, але штори опущені. Нагорі, у Пенева, також світиться, однак і тут вікна запнуті. Осточортіли вже ці штори!

Не засвічуючи світла, сідаю на ліжко. Не знаю, як хто, але я у пітьмі завжди відчуваю, що у мене в голові прояснюється. Розмарі вирішила будь-що вигнати Пенева і зробить усе можливе, щоб домогтися цього. Значить, треба якось перешкодити їй. У мене немає особливих симпатій до цього чоловіка з гострим обличчям, проте справа зовсім заплутається, якщо я спущу його з очей. Це одне.

Друге. Друге — це той непоказний чоловік у сірому костюмі і з непримітним обличчям. Противник нарешті висунув голову з окопу, показавши свою фізіономію.

Правда, лише виставив фізіономію і відразу ж зник. Але якщо він показався раз, то напевно покажеться і вдруге. Важливо, що він є і що мої припущення підтверджуються. Триста сімдесят тисяч. Згадалося здивоване: «Що там, золото у цій віллі?» Отой у сірому костюмі знає дуже добре, що там є. Це мене заспокоює: значить, воно ще там. Бо якщо мене й мучило щось досі, то це була не скорбота за покійним, а думка про тих двох з валізами. І побоювання, що, можливо, в цих валізах був якраз той архів, на який ми тратимо стільки сил і часу. Триста сімдесят тисяч! Вигук, здатний повернути тобі віру в життя.

І ще одне. Останнє і найважливіше. Треба випередити суперників. Флору і Пенева, які можуть об'єднатись у небезпечну двійку. Особливо небезпечну тим, що вона по суті стає трійкою, якщо додамо і Брунера. Розмарі, яка шукає не знати чого і здатна заплутати все, особливо коли втягне у свої комбінації оту наївну Віолетту. Нарешті чоловіка в сірому костюмі. Одинака. Одинака, за плечима якого ховається ціла організація.

Поки я розмірковую над усім цим, упорядковуючи для себе інформацію або й сперечаючись із самим собою, до моїх вух раптом долітає шум мотоцикла. Шум, який навряд чи привернув би мою увагу, якби несподівано не затих перед сусідньою віллою. Зазираю крізь щілину і якраз встигаю помітити поштаря, який дзвонить у двері, а через хвилину вручає Віолетті якогось термінового листа чи телеграму.

Тільки-но поштовий працівник знову сів на свого моторизованого коня, виходить Віолетта, вже в світлому плащі, швидко замикає двері, вибігає на вулицю і також сідає на свого моторизованого коня — білий «рено». Білий «рено» серед темної ночі.

Здається, це не тільки моя звичка — підглядати через вікно, але якщо у мене й були деякі сумніви відносно цього, то останнім часом вони розвіялись. Бо не встигає затихнути на алеї гуркіт білого «рено», як моя квартирантка вискакує з дому і мчить своїм червоним «фольксвагеном» услід за ним. Думаю, це вже чистий педантизм, але додам-таки, що незабаром у тому ж напрямку відправляється і «шевроле» Пенева.

Я дивлюсь на годинник: десять хвилин на дев'яту. Лягати ще рано. Але чи не рано й діяти? Добре, що я не емоційна натура, а то довелося б лікті собі кусати від злості. У цьому місті в мене двоє помічників, і якраз тоді, коли мені потрібна братерська допомога, жодного з них немає поруч. Роботу можна було б організувати леге артіс[6], якби, наприклад, Боян знаходився неподалік, щоб у будь-який момент попередити мене про можливу небезпеку.

І все-таки треба діяти. Такої зручної ситуації, мабуть, ніколи вже не буде. Я не дуже ризикую, раз головні дійові особи п'єси зникли майже всі, причому в одному напрямку.

Усі, крім чоловіка в сірому костюмі. Але чоловік у сірому костюмі не живе по сусідству й не може визирати з-за штори.

Думаючи про це, я спускаюся по сходах і через чорний хід вибираюсь у сад. Освітлена з фасаду лампами, що на асфальтованій алеї, вілла кидає темну тінь якраз туди, де я стою. Така ж темна тінь лежить і за сусіднім будинком. Але між двома тінями пролягає широка смуга освітленого лугу, розділеного невисокою огорожею. Отже, треба пройти у глиб саду і там під прикриттям яблунь перебратись на сусідню садибу Горанова. Тепер уже тінь від будинку стає мені у пригоді, бо навряд чи хто з алеї помітить мене тут, у темряві.

Я прослизаю до чорного ходу вілли Горанова і квапливо беруся до замка. Він секретний, але звичайного типу, який давно вже ні для кого не становить таємниці, так що хвилин через п'ять