Читати книгу - "Пан Ніхто"

Насамперед треба забезпечити собі другий вихід. Тому я перетинаю хол і опиняюсь у вітальні, що веде до парадного ходу. Защіпка подвійного замка, на щастя, відсувається ручкою зсередини, ключі тут не потрібні.

Повертаюсь у хол Єдине джерело світла — мій мініатюрний кишеньковий ліхтарик, що кидає сильний, але тонкий промінь. Швидко проводжу променем по стінах і меблях, після чого пробираюсь у сусідню спальню. Власне кажучи, що я шукаю? Голку в сіні. Малесеньку голку у величезному стозі, та ще й при дуже обмеженому терміні розшукування. Надія хіба що на професіональний рефлекс. Якщо пустити в ці приміщення якогось невігласа, він може змарнувати два дні і нічого не знайти. Людина ж із певним досвідом знає, які місця у кімнатах і в який спосіб використовуються як тайники. До того ж, на щастя чи нещастя, переді мною тут побувала поліція, і навіть побіжного огляду досить, щоб визначити, де саме вже шукали, й не витрачати марно часу.

Так вийшло, наприклад, із сейфом над комодом у холі; він замаскований картиною з банальним міфологічним сюжетом. Картину навіть не повісили як слід на її місце: контури рамки не співпадають з обрисами темного прямокутника, що утворився з часом на стіні. Я все-таки знімаю картину, за якою виявляю замок сейфа, але це вже складний механізм, у даному випадку мої кишенькові інструменти не годяться. Та це й не має значення: поліція безперечно вже пройшлася тут.

Без особливих надій, а просто для очистки совісті швидко оглядаю шухляди письмового столу. Не виключено, що тут могли залишитися якась записка з телефонним номером чи уривчастою фразою, якийсь відбиток на промокальному папері, взагалі якийсь слід, не помічений поліцейським працівником. Однак слідів немає. Ганев теж був професіоналом і також дотримувався елементарного правила: ховай у безпечному місці або спалюй.

Переходжу до наступного вразливого сектора — книжкової шафи, але в цей час мій слух уловлює підозрілий шум з боку чорного ходу: хтось зайнявся замком. Перший мій порух, старий як світ, — вислизнути через парадні двері. Однак моя обчислювальна машина в мозку, за три секунди опрацювавши наявну інформацію, видає іншу програму. На алеї не чути було гуркоту мотора, незнайомий діє так само обережно, як і я, — отже, він також зайда, а для мене зараз винятково важливо встановити його особу.

Вдаюся до найелементарнішого і в той же час найефективнішого трюку. Заскакую в спальню й залишаю в кутку увімкнений кишеньковий ліхтарик. Потім повертаюсь у темний хол і ховаюся за дверима. Хвилини через дві чути скрадливі невпевнені кроки, і мої очі уловлюють невиразну тінь прибулого. Він ступає ще крок уперед і на якусь мить зупиняється, очевидно, обдумуючи свої дії, бо помітив світлий промінь, що прорізує темряву в спальні. Потім безшумними кроками скрадається в тому напрямку. Скрадається, власне, доти, поки минає мою схованку; тільки-но він порівнявся зі мною — я ззаду захоплюю його однією рукою за шию, а другою затуляю йому рот і ніс. Деталь, але не випадкова: в долоні у мене крихка ампула приголомшливого газу, яку я роздушую об його зуби.

Ефект моментальний і, сподіваюсь, безболісний. Тіло чоловіка раптом обвисає, наче мішок картоплі, сповзає додолу й витягується на килимі. Я приношу ліхтарик. Виявляється, це незнайомий з аукціону, отой з невиразним обличчям і в сірому костюмі. Обмацую кишені. В одній з них, — спеціальній, під пахвою, — маузер калібру 7,65. У портфелі, крім грошей і паспорта на ім'я Кьоніга, знаходжу службову карту, видану ФБР. Нічого дивного. Деякі працівники ЦРУ для більшої секретності ходять з картами ФБР.

Серед іншого не вартого уваги дріб'язку, який усі ми носимо в кишенях, я виявляю ключ дещо незвичайної форми. І оскільки це ключ, а не щось інше, у мене в голові зринає відповідна асоціація. Отже, треба знову зняти міфологічну картину зі стіни й перевірити правильність мого припущення. Ключ справді підходить. А сейф, як я й сподівався, виявляється порожнім.

Проте сейф, нехай і порожній, заслуговує ретельнішого огляду. Під променем ліхтарика сантиметр за сантиметром вивчаю всю його середину. Стінки металеві, ідеально рівні й, очевидно, суцільні. У жодному з кутків немає ніякого сліду секретного відділення. Але сталево-сірий інтер'єр розділений такою ж металевою поличкою товщиною до двох сантиметрів. Дещо незвичайна товщина, беручи до уваги, що сейф — не штанга. На жаль, побіжне обмацування знизу переконує, що у поличці немає подвійного дна. І все-таки ота товщина… Пробую зусиллям витягти поличку, що мені не одразу вдається, бо вона міцно укріплена в сейфі. Але коли нарешті справу зроблено, я не без певного задоволення бачу в глибині, на тому місці, що маскувалося поличкою, широку щілину, цілком достатню, аби просунути туди секретне досьє.

Однак досьє у порожнині нема. Нема нічого. Я дістаю з письмового стола випадково завважену там канцелярську лінійку й засуваю її в отвір, щоб до кінця обслідувати його. Лінійка наштовхується на щось тверде. Коли мені нарешті вдається витягти предмет, виявляється, що це плоска коробочка, облицьована чорною шкірою. Коробочка, схожа на ту, в якій гімназисти тримають циркулі, хоч і значно шикарніше з вигляду. Відкриваю — перед моїми очима виблискують на фоні темного оксамиту два рядки крупних коштовних каменів, чудово шліфованих і зовсім безбарвних. Словом, діаманти чи щось у цьому роді.

Кладу коробку в кишеню, відновлюю попередній вигляд сейфу, замикаю його і повертаю ключ власникові.

Якраз вчасно, бо за хвилину моє чуйне вухо уловлює нові звуки — і знову з боку чорного ходу. Видно, у цей будинок гості звикли з'являтися тільки з чорного ходу.

За браком часу я не встигаю придумати чогось оригінальнішого і вирішую повторити номер. Відтягую важке тіло незнайомого в другий кінець холу, щоб звільнити місце, залишаю увімкнений ліхтарик у спальні і ховаюся за двері. Фігура, яка незабаром нечітко окреслюється на фоні ледь світлої щільної штори, настільки імпозантна, що зовсім закриває і це убоге джерело світла. Мені доводиться зіп'ястися навшпиньки, щоб узяти її в свої мужні обійми. Пенев на моєму місці, мабуть, затремтів би від збудження. Ще б пак: тримати в своїх обіймах таке пишне тіло… Цю розкішну Флору…

Але Флорі також не чужі гострі й несподівані відчуття, бо вона раптом завмирає у мене в руках, — не смію думати, що це від любовного забуття, — і важко сповзає на килим. Підлога здригається так, що сплячий по той бік стола виявляє ознаки пробудження. Т^еба ткнути йому ще одну ампулу в рот, перш ніж