Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Погляди обслуги звернулися в той бік.

— А це що таке? — запитав Гоббер, чухаючи свою кощаву шию.

— Певно, заміна Ламарілу, — відповів Каладін, обережно протискуючись крізь стрій мостонавідників. Сил пурхнула донизу й опустилася йому на плече, а носії якраз зупинилися поруч і розвернули паланкін. Усередині виявилася темноволоса жінка в глянсуватій фіолетовій сукні, прикрашеній золотистими ґліфами. Повернувшись набік, вона напівлежала на дивані, обмощена подушками. Її очі були блідо-блакитні.

— До мене належить звертатися «Ваша Світлість Гашал», — сказала вона, і в її голосі чувся легкий холінарський акцент. — Мого чоловіка, ясновельможного Матала, призначено вашим новим капітаном.

Каладін прикусив язика, стримавшись від зауваження у відповідь. Він уже стикався зі світлоокими, котрі отримували «підвищення» з переводом на такі посади. Сам же Матал стояв мовчки, поклавши руку на ефес меча. Капітан був високий — не набагато нижчий за самого «керманича», — але довготелесий. Із тендітними ручками. Його меч нечасто полишав піхви.

— Нас попередили, — вела далі Гашал, — що ця команда недисциплінована, — її очі примружились, зосереджуючись на Каладінові. — Схоже, це ти пережив суд Всемогутнього. Маю для тебе повідомлення від вищих чинів: це тобі було дано ще один шанс проявити себе як мостонавідник. От і все. Але дехто намагається розгледіти в цьому щось значно більше, тож наш головнокомандувач заборонив роззявам приходити й витріщатися на тебе.

Мій чоловік не збирається проводити вилазки з тією ж розхлябаністю, що і його попередник. Він-бо високоповажний і шанований соратник самого великого князя Садеаса, а не якийсь там напівтемноокий покруч на кшталт Ламаріла.

— Справді? — запитав Каладін. — То як же він потрапив до цієї вигрібної ями, замаскованої під посаду?

Зачувши це зауваження, Гашал не виказала й натяку на гнів. Тільки ляснула пальцями відведеної вбік руки, після чого один із солдатів ступив крок уперед та з силою спрямував тупий кінець списа в живіт командирові.

Той перехопив його — набуті рефлекси не заіржавіли. У голові пронеслися можливі сценарії сутички, яку він уявляв наперед.

Шарпнути за ратище, спантеличивши нападника.

Ступити крок уперед і ліктем стусонути його в передпліччя, від чого той випустить списа.

Заволодівши зброєю, спрямувати її догори та завдати удару збоку по голові.

Прокрутити древко й різким замашним ударом звалити з ніг тих двох, котрі кинуться на допомогу товаришу.

Занести списа й…

Ні. Так він тільки загине.

І випустив ратище. Солдат здивовано закліпав очима: ще б пак, простий мостонавідник блокував його удар! Насупившись, він різко звів древко вгору й уперіщив Каладіна збоку по черепу.

Той не став уникати випаду, а підлаштувався під нього, дозволяючи звалити себе з ніг. Від удару загуло в голові, але світ в очах уже за мить перестав крутитися. Поболить і перестане, зате обійдеться без струсу мозку.

Лежачи долі, він кілька разів глибоко вдихнув. Руки самі стислися в кулаки. Здавалось, пальці аж горять у тому місці, де діткнулися до списа. Солдат зробив крок назад і зайняв своє місце біля паланкіна.

— Недисциплінованості кінець, — спокійно повторила Гашал. — Якщо хочете знати, мій чоловік попросив для себе таке призначення. Мостонавідні команди — істотний чинник переваги великого князя Садеаса в цій Війні за зведення рахунків. І недолуге використання їхнього ресурсу Ламарілом — просто ганьба.

Скеля опустився навколішки, допомагаючи Каладіну встати й люто позиркуючи на світлооких і солдатів. Той, похитуючись, підвівся, затискаючи рукою рану на голові. Він відчував, як намокли й ослизли пальці та як цівка теплої крові збігає шиєю на плече.

— Відтепер, — повела далі Гашал, — окрім несення звичайних мостонавідних чергувань, кожній із команд роздаватимуться трудові наряди одного-єдиного типу. Ґазе!

Сержант-недомірок вигулькнув з-за паланкіна. Каладін і не помітив його там, схованого за носіями й солдатами.

— Так, Ваша Світлосте?

І кілька разів уклонився.

— Мій чоловік бажає, щоби за Четвертим мостом був постійно закріплений наряд у провалля. Я хочу, щоб упродовж усього вільного від бойових чергувань часу вони працювали в розколинах. Так вийде значно ефективніше. Члени команди знатимуть, які ділянки нещодавно почісувались, і не марнуватимуть зусиль на повторний обшук. Ти зрозумів? Ефективність. Нехай починають негайно.

Вона постукала по стінці паланкіна, і носії, розвернувшись, поперли його геть. Її чоловік, не озвавшись навіть словом, так само закрокував обіч неї, а Ґаз щосили старався не відставати. Тримаючись рукою за голову, Каладін неуважно дивився їм услід. Данні метнувся та приніс пов’язку.

— Наряд у провалля, — пробурчав Моаш. — Так тримати, ваше благороддя. Тепер ця дамочка хоче, щоби нас уколошкав прірводемон, якщо вже паршендійські стріли не беруть.

— Що будемо робити? — спитав худий, плішивий Пійт, і в його голосі забриніла тривога.

— Ставати до праці, — відказав Каладін, беручи в Данні бинт.

І пішов, залишивши тих налякано тулитися докупи.

***

Невдовзі потому він стояв на краю провалля й дивився униз. Гаряче світло полудневого сонця припікало шию, кидаючи його тінь на дно — долучаючи до тих, що внизу. «Я міг би полетіти, — подумалося Каладіну. — Ступити ще крок і впасти, відчуваючи зустрічний повів вітру. І кілька секунд летіти. Лише декілька, зате яких».

Він опустився навколішки, вхопився за мотузяну драбину й поліз донизу — у темряву. Решта мостонавідників мовчки полізли за ним. Його настрій передався і їм.

Командир розумів, що відбувалося. Крок за кроком він знову перетворювався на того горопаху, яким був колись. Він завжди усвідомлював, що така небезпека існує. І хапався за мостонавідників як за рятувальний трос. Але тепер той вислизав із рук.

Коли він спускався щаблями донизу, на хистке сидіння-«гойдалку» поруч нього опустилася тьмяна й напівпрозора біло-блакитна фігурка Сил. Мотуззя зникало в кількох дюймах над її головою.

— Що з тобою? — тихо запитала вона.

Каладін мовчки продовжував злазити.

— Ти мав би почуватися щасливим — ти пережив великобурю. Решта мостонавідників так раділи.

— Мені кортіло зчепитися з тим солдатом, — прошепотів Каладін.

Вона схилила голову набік.

— Я міг би здолати його, — вів далі той. — Міг би подужати всіх чотирьох. Я завжди вмів орудувати списом. І не просто вмів. Дерк називав мене самородком. Природженим вояком, художником ратища.

— То, може, треба було вступити з ними в бій?

— Я гадав, що ти не любиш убивств.

— Ненавиджу, — відказала cпрен, стаючи ще прозорішою. — Але мені траплялося допомагати людям у цьому.

Каладін непорушно завис на