Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Що?

— Це правда, — мовила вона. — Я пам’ятаю, хоч і туманно.

— Як?

— Не знаю, — Сил стала тьмянішою. — Не хочу про це говорити. Але так було правильно. Я відчуваю.

Каладін затримався ще на мить. Зверху до нього озвався Тефт, поцікавившись, чи все гаразд. І той знову почав спускатися.

— Я не зчепився з тими солдатами тому, — сказав він, втупивши погляд у стінку урвища, — що це не спрацювало б. Батько казав мені, що не можна захистити, вбиваючи. Що ж, він помилявся.

— Але…

— Помилявся, — гнув своє Каладін, — оскільки мав на увазі, що існують інші способи вберегти людей. Але це не так. Світ хоче їхньої смерті, і спроби врятувати їх — приречені.

Він досяг дна провалля й ступив у темряву. Наступним туди дістався Тефт, котрий запалив смолоскип, заливши порослі мохом кам’яні схили мерехтливим жовтогарячим світлом.

— Ти через це відмовився від неї? — запитала Сил, підлітаючи до нього й опускаючись йому на плече. — Від слави. Багато місяців тому.

Той похитав головою:

— Ні. Тоді причина крилася в іншому.

— Що ти сказав, Каладіне?

Тефт здійняв смолоскип. У його мерехтливому світлі обличчя немолодого мостонавідника виглядало старше, ніж зазвичай: породжувані ним тіні підкреслювали глибокі зморшки на шкірі.

— Нічого, Тефте, — відповів той. — Нічого важливого.

Сил невдоволено фиркнула. Не звертаючи на неї уваги, Каладін запалив свій факел від Тефтового, а решта мостонавідників тим часом продовжували прибувати. Коли всі зібралися внизу, командир повів їх темною розколиною. Бліде небо здавалося ще віддаленішим — наче крик, що розлігся не знати де. Вони були в справжньому склепі, усипаному трухлявою деревиною та з калюжами застояної води під ногами, що годився лише для вирощування личинок крєм’ячків.

Мостонавідники інстинктивно тулилися один до одного, як і завжди в цьому згубному місці. Каладін ішов попереду. Сил затихла. Командир віддав крейду Тефтові, щоби той позначав пройдений шлях, і не затримувався на підбирання трофеїв. Однак ішов не надто поспішно. Обслуга позад них принишкла, лише зрідка пошепки перемовляючись — надто тихо, щоб породити луну. Так наче слова душив морок.

Зрештою рогоїд наддав ходу й порівнявся з Каладіном.

— Нелегкий нарядик нам підсунули. Але нічого, ми — мостонавідники! Життя прожити — не поле перейти, еге ж? Це не новина. У нас має бути план. Як підемо на штурм наступного разу?

— Наступного разу не буде, Скеле.

— Але ж ми здобули велику перемогу! Послухай, якихось кілька днів тому ти валявся в гарячці. І мав померти, я ж бо знаю. Але ось, полюбуйся: ти ходиш — і причому не слабший за інших. Та що я таке кажу! Сильніший. Це чудо. Тебе направляє Улі’теканакі.

— Це не чудо, Скеле, — відказав Каладін. — Радше навіть прокляття.

— Та яке ж це прокляття, друже? — запитав Скеля, фиркнувши від сміху. Він підскочив, стрибнув у калюжу й зареготав голосніше, забризкавши Тефта, котрий ішов відразу позаду. Час від часу здоровань-рогоїд поводився геть по-дитячому. — Життя не може бути прокляттям!

— Ще й як може, коли я видужав лише для того, щоб побачити смерть кожного з вас, — заперечив Каладін. — Краще б я не пережив тієї бурі. Просто тепер замість неї зі мною покінчить паршендійська стріла. Як і зі всіма нами.

Рогоїд виглядав стурбовано. Він відійшов, зрозумівши, що Каладін нічого більше не скаже. Вони рухалися далі, з тривогою проминаючи місцини, де стінки урвища вкривали сліди перебування прірводемонів. І зрештою натрапили на купу тіл, принесених великобурями. Здійнявши смолоскип вище, Каладін зупинився. Мостонавідники з острахом роззиралися довкола. У бокову заглибину в скелі — вузький прохід, що нікуди не вів — набилося десь із п’ятдесят тіл.

Вони валялися купою — стіна мерців, з якої стирчали кінцівки, уперемішку з очеретинами та різним плавучим мотлохом. Командир з першого ж погляду зрозумів, що трупи були давні: вони поздувалися й почали розкладатись. Один із мостонавідників позад нього виблював, чим мимоволі змусив кількох інших узяти з нього приклад. Стояв жахливий сморід. Тіла були понівечені крєм’ячками й пошматовані більшими падальниками, багато з яких кинулися врозтіч, забачивши світло. Неподалік лежала відгризена рука, від якої тягнувся кривавий слід. На стінці урвища — не менш як за п’ятнадцять футів від дна — лишайник укривали свіжі подряпини. То прірводемон витягував з купи мертвяка, готуючись зжерти. І міг повернутися по добавку.

Але Каладін не виблював. Устромивши напівзужитий смолоскип у розколину між двох чималих каменів, він узявся до роботи, висмикуючи з гори трупів окремі тіла. Добре, ті хоч не надто сильно підгнили, тож у руках не залишалося відірваних фрагментів. Мостонавідники помалу приєднувались до нього й теж ставали до праці. Командирова свідомість заціпеніла, і він ні про що не думав.

Щойно мертві тіла повитягували, його люди розклали їх у ряд. А тоді заходилися знімати обладунки, обшукувати кишені та діставати з-за поясів ножі. Каладін залишив іншим підбирати списи і працював самотою — трохи осторонь.

Тефт опустився навколішки поруч Каладіна та перевернув труп із розтрощеною від падіння головою. Невисокий мостонавідник став розщібати ремінне кріплення небіжчикового нагрудника.

— Хочеш поговорити?

Той не відповів. Просто працював далі. «Не думай про майбутнє. Не думай про те, що станеться. Просто виживай.

Не переймайся, але й не впадай у відчай. Просто існуй».

— Каладіне.

Голос Тефта був наче ніж, яким розкривають мушлю, і командир нервово смикнувся.

— Якби я хотів побалакати, — пробурчав він у відповідь, — то навіщо б тримався осторонь?

— Цілком слушно, — погодився Тефт, який нарешті розстібнув ремінь нагрудника. — Решта команди спантеличена, синку. Усі хочуть знати, що ти робитимеш далі.

Каладін зітхнув, а тоді, випроставшись, обернувся й глянув на мостонавідника.

— Я не знаю, що вдіяти! Якщо ми спробуємо захищатися, Садеас нас покарає! Ми — наживка, яка має померти! Я безсилий цьому зарадити! Усе безнадійно.

Шокована обслуга витріщила на нього очі.

Той відвернувся й знову взявся до роботи, опустившись навколішки поруч Тефта.

— От я їм усе й пояснив, — сказав командир.

— Ідіот, — тихенько відказав той. — Невже ти кидаєш нас напризволяще тепер — після всього, що зробив?

Мостонавідники повернулись до роботи. До Каладіна долетіло бурчання декого з них.

— От виродок, — мовив Моаш. — А я ж казав, що саме так і трапиться.

— Кидаю напризволяще? — прошипів Тефтові командир. «Дай мені