Читати книгу - "Українське письменство"

життя. Але як скоро все те потьмарилося упертою й жорстокою хворобою, що мучила Лесю все життя, аж поки не звела в домовину! Вже дитиною Леся Українка справляла враження хворобливе, тендітне, — «її маленькі ніжки, — спогадує Л. М. Шишманова, — не поспівали всюди з нами, а в наших епічних забавах… вона завжди була Андромаха, втілення усіх доброчинів». Хвороба виявилася пізніше, на одинадцятому-дванадцятому році, і впала спочатку на руку; потім вона перейшла на ногу, і тим засудила Л. У. на нерухомість, на постійне ліжко, на відокремлене життя оподаль сім’ї і краю. Поки що трудно на підставі опублікованих досі даних, нечисленних і неповних, накидати докладну хронологічну канву до біографії, — але головніші її риси (те, на що можна одважиться тим часом) виглядають так. Хвороба руки пішла на спад десь наприкінці 1890 р. Мабуть, в зв’язку з цим стоять і слова Драгоманова в листі 24/ХІІ 1890 р.: «Коли ти поправишся у Відні, ти для мене переложиш дещо і італіянського, з Кардуччі, которого я тобі преподнесу». Початок 90-х рр. позначений частими наїздами до Києва, а з р. 1894 — постійним пробуванням у ньому. Р. 1895 мало не весь проведений у Болгарії, в Софії (до смерті Драгоманова), на селі, «поміж скелями високої Витоші» (по смерті Драгоманова). Взимку 1895—96, 1896—97 рр. Леся Українка знов у Києві, при роботі в літературних гуртках, а потім в Літературно-артистичному товаристві, на той час заснованому. Літературна вечірка, упорядкована в товаристві з приводу століття українського письменства, де прочитано було знамените «У кожного люду, у кожній країні», принесла Лесі один з її нечисленних авторських тріумфів. На ці ж роки, перший-другий-третій після болгарської подорожі, припадає нове загострення туберкульозного процесу (в нозі). Знову — вимушене лежання в ліжку на той час, коли душа рвалася до активності, — настрої, що одбилися в поемі «Поет під час облоги». Виїзди до Криму і особливо берлінська операція 1897 р. зліквідували цю стадію хвороби, хоча нога і нагадала про себе пізніше, через десять років, під час першого пробування в Єгипті. В листі до матері — з Гелуану з дня 11 квітня 1910 року читаємо: «До того обізвалася моя нога (sic!). Либонь там якийсь недорізаний бацил ще від Берґмана лишився… ja, das war etwas». В 1901 році нова низка мук. Тяжке горе, пережите цього року, знову захитало полагоджене було здоров’я. Туберкульоз перекинувся на легені. В легенях він, на щастя, не розвинувся: перебування в Карпатах, у Буркуті (разом з Франком, що обізвався на один вірш Лесин своїм «На ріці вавилонській»…) та дві зими, пережиті в Сан-Ремо, на італійській Рів’єрі (1901/1902, 1902/1903 рр.) зробили своє діло. Восени 1903 року Леся Українка приймає участь в полтавському святі відкриття пам’ятника Котляревському. Провінціальне свято, що набуло значення всеукраїнської демонстрації і стало знаменною подією українського життя громадського, — особливо велике значення повинно було мати в житті поетки, такому бідному під той час та і взагалі на українські враження. Вже наступна за святом зима переносить її під інше сонце і в інший край. Проживши два зимових сезони на Кавказі, в Тифлісі, Леся Українка вертається до Києва тільки на зиму 1905—1906 та 1906—1907 рр.

Нетрудно сказати, як це мученицьке життя повинно було відбиватися на творчості, в які неможливі умови воно її ставило. Бо ж як не ладна була Леся Українка задовольнятися малим — відгомоном життя в тісній хатині, переживанням поточних подій в уяві замість безпосереднього їх сприймання, пелюстками яблуневого цвіту, що сиплються на лутку й підлогу, замість весни і весняного саду:

Я думала: «Весна для всіх настала, Дарунки всім несе вона ясна, Для мене тільки дару не придбала, Мене забула радісна весна». Ні, не забула! У вікно до мене Заглянули від яблуні гілки, Замиготіло листячко зелене, Посипались білесенькі квітки, —

але це життя по курортах та кліматичних станціях, здебільшого далеко від краю і знайомих обставин, гнітило її і знесилювало. «Вона казала не раз, — читаємо в спогадах Л. М. Старицької-Черняхівської, — що не має вже сили більше жити цим життям оранжерейної рослини, відірваної від рідного ґрунту, а мусила жити, і живучи там, далеко від свого краю, думкою лишалася в нім». Додати до цього, що кожну свою думу можна було виповісти в якомусь творі, тільки величезним напруженням волі перемігши підвищену температуру та фізичні болі, — і ми матимем змогу зважити те героїчне все-таки, що ним починається найкраща з «невільничих пісень» 95—96 рр.

І все-таки до тебе думка лине, Мій занапащений, нещасний краю…

Виношена й утворена в цих обставинах