Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Я не знав, що тут повсюдно трапляються потужні бурі, що й забезпечили назву гірському ланцюгу. Їхні раптові мінливі вітри нищили би будь-які високі й кутасті будівлі, подібні до квадратних дерев’яних будинків, звичних у долішніх землях.

Натомість адеми будувалися з розумом, ховаючи свої споруди від погоди. Житлові будинки вмуровували у схили пагорбів або зводили попід підвітряними стінами круч, що захищали від шквалів. Одні викопували в землі. Інші ж були вирізьблені в кам’янистих схилах. Деякі було практично неможливо побачити, не стоячи поряд із ними.

Винятком була група невисоких кам’яних будівель, що скупчилися трохи на віддалі від дороги.

Ми зупинилися перед найбільшою з них. Темпі повернувся обличчям до мене й нервово засмикав за шкіряні ремінці, якими його червоне вбрання найманця було міцно закріплене на передпліччях.

— Я мушу піти відрекомендувати тебе Шегін. Можливо, це займе певний час. — «Тривога. Жаль». — Ти маєш чекати тут. Можливо, довго, — мова його тіла казала мені більше, ніж його слова. «Я не можу завести тебе всередину, бо ти варвар».

— Я зачекаю, — запевнив я його.

Він кивнув і зайшов усередину, озирнувшись на мене, перш ніж зачинити за собою двері.

Я роззирнувся довкола й подивився на кількох людей, які тихо займалися своїми справами: жінку, що несла кошик, хлопчика, що вів козу на шворці. Навколишні будівлі складалися з того ж шерехатого каменю, що й ландшафт, і зливалися з оточенням. Небо було похмуре й мало власний відтінок сірого.

Над усім віяв вітер, різко долаючи повороти й витворюючи візерунки у траві. Я ненадовго замислився, чи не надягнути шейд, але вирішив, що не треба. Тут повітря було розріджене й холодніше. Але надворі все одно було літо і гріло сонце.

Тут було дивовижно спокійно, не спостерігалося гамору та смороду, як у більших містах. По бруківці не цокотіли копита. Вуличні торгівці не рекламували свого товару. Я міг ­уявити, як у такому місці зростає така людина, як Темпі, всотуючи тишу, доки не наповнюється нею, щоб потім піти й забрати її із собою.

Оскільки споглядати поза тим було практично нічого, я повернувся до будівлі неподалік. Вона складалася з нерівних шматків каменю, зібраних як головоломка. Придивившись уважніше, я спантеличився через брак будівельного розчину. Постукав по будівлі кісточкою пальця й ненадовго замислився, чи не може це бути один камінь, розітнутий так, щоб скидатися на багато каменів, припасованих один до одного.

Позаду мене якийсь голос заговорив адемічною:

— Як тобі наша стіна?

Повернувшись, я зобачив немолоду жінку з характерними для адемів блідо-сірими очима. Лице в неї було байдужливе, однак його риси були добрі й материнські. Вона була в жовтій вовняній шапці, насунутій на вуха. Шапка була неоковирно сплетена, а пісочне волосся, що стирчало з-під неї, починало сивіти. Після тривалих подорожей із Темпі дивно було бачити адема без тісної червоної форми найманця на ремінцях і без меча. Ця жінка носила вільну білу сорочку та лляні штани.

— Вона заворожує, чи не так? — спитала старенька, жестами однієї руки показуючи: «Легка веселість, цікавість». — Як вона тобі?

— Мені вона здається прекрасною, — відповів я адемічною, стараючись не вдивлятися в очі довго.

Її рука нахилилася в незнайомому жесті.

— Прекрасною?

Я ледь помітно знизав плечима.

— Простим функціональним речам властива своєрідна краса.

— Можливо, ти переплутав слово, — промовила вона. «Обережне вибачення». — Краса — це квітка, жінка чи коштовний камінь. Можливо, ти бажаєш сказати «корисність». Стіна корисна.

— Корисна, але також прекрасна.

— Можливо, речі набувають краси, приносячи користь.

— Можливо, речами користуються відповідно до їхньої краси, — відказав я, думаючи, чи не є це адемським варіантом світських розмов. Якщо так, то мені це було миліше за нудні плітки двору мейра.

— А мій капелюх? — запитала старенька, торкнувшись шапки рукою. — Він прекрасний, тому що я ним користуюся?

Шапка була сплетена з товстої домашньої вовняної пряжі й пофарбована у яскравий, наче в кукурудзяних рилець, жовтий колір. Вона була трохи скошена, а шви на ній подекуди ­були нерівні.

— Здається дуже теплим, — обережно проказав я.

Старенька показала жестом «легка веселість», і її очі ледь-ледь засяяли.

— Є таке, — погодилася вона. — І для мене він прекрасний, бо його для мене виготовила донька моєї доньки.

— Тоді він ще й прекрасний. — «Згода».

Старенька всміхнулася мені руками. Її рука під час цього жесту нахилилася не так, як у Темпі, і я вирішив уважати, що це любляча материнська усмішка. Зберігаючи невиразне обличчя, я показав усмішку жестом у відповідь і постарався, щоб вона одночасно була теплою та ґречною.

— Добре розмовляєш, як на варвара, — сказала старенька та потягнулася до обох моїх передпліч у дружньому жесті. — Нас відвідують рідко, тим паче такі ґречні люди. Ходи зі мною, і я покажу тобі красу, а ти казатимеш мені, яку користь вона може приносити.

Я опустив погляд. «Жаль».

— Не можу. Я чекаю.

— На людину, що зараз усередині?

Я кивнув.

— Якщо вона зайшла всередину, тобі, підозрюю, ще доволі довго чекати. Безумовно, ця людина була б задоволена, якби ти пішов зі мною. Я можу виявитися цікавішою за стіну, — старенька підняла руку та привернула увагу якогось хлопчини. Він потрюхикав до нас і очікувально поглянув на неї, швидко кинувши погляд на моє волосся.

Вона показала хлопцеві кілька жестів, але я зрозумів лише «тихо».

— Скажи тим, хто всередині, що я поведу цю людину на прогулянку, щоб йому не доводилося стояти самому на вітрі. Невдовзі поверну його.

Вона потицяла у мій футляр для лютні, а тоді зробила те саме з моєю дорожньою торбою й мечем у мене на поясі.

— Віддай їх хлопцеві, і він занесе їх усередину за тебе.

Не чекаючи моєї відповіді, старенька почала стягувати з мого плеча дорожню торбу. Я ж гадки не мав, як красиво ви­плутатися з ситуації, не видавшись жахливо неввічливим. Усі культури різні, але одне лишається завжди: найпевніший спосіб образити когось — відмовитися від гостинності того, хто вас приймає.

Хлопчина помчав геть із моїми речами, а старенька взяла мене попід руку й повела геть. Я не без вдячності здався на її милість, і ми тихо пішли до глибокої долини, яка раптом відкрилася перед нами. Вона була зелена, зі струмком на дні, укрита від ненастанного вітру.

— Що ти сказав би про таке? — запитала старенька, показуючи на заховану долину.

— Вельми схоже на Адемре.

Вона лагідно погладила мене по руці.

— Ти володієш даром казати, не кажучи. Це рідкість для такого, як ти.

Вона почала спускатися в долину, тримаючи одну долоню на моєму передпліччі, щоб не впасти, та обережно ступаючи вузькою кам’янистою стежкою, що звивалася попід стіною долини. Я помітив не надто далеко від нас хлопчину з отарою овець. Він помахав нам рукою, та не озвався.

Ми дісталися дна долини. Там по камінню тік струмок із бурунами. Подекуди вода була прозора, і там я бачив