Читати книгу - "Яр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яр" автора Іван Іванович Білик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 227 228 229 ... 291
Перейти на сторінку:

Білявий теж починав сердитися:

— Если хотите, чтобы я разговаривал с вами откровенно, могу. Кто давал вам разрешение организовать отряд?

— Як «хто»? — не второпав Кривий.

— А вот так. Было решение вышестоящих инстанций о том, чтобы поручить такое задание вам?

— Мені моя совість наказала! — вибухнув Кривий. — Совість! І ніяких тут санкцій не треба було.

— При других обстоятельствах вы могли бы понести и суровое наказание за такое самоуправство. Кстати, вы партийный?

— Ні.

— То-то же. И не надо спорить.

Білявий знову розмовляв тихо й розважливо, і нервування Кривого тільки підкреслювало, на чиєму боці психологічна перевага.

— Я пожаліюся в обком, — сказав дядько Йовхим і підвівся, щоб вийти, але радист, який не відступав од виходу, поклав йому руку на плече:

— Спокойно! Сядьте на место.

Та дядько Йовхим турнув його й таки вийшов. І доки радист намагався втягти його назад до куреня, навколо зібралися партизани.

— Разойдись! — не стримав себе радист.

Але Кривий ізсередини гукнув:

— Нехай стоять. Нехай чують.

І собі вийшов. Його більше не намагалися втримувати. Радист, нахиливши голову, пірнув у курінь, а Круть із дядьком Йовхимом подались до себе. Партизани спочатку юрмилися навколо куреня гостей, заглядаючи здалеку й тихо перемовляючись, потім потроху посунули до свого командира. І гомін увесь час наростав.

Сівши на своєму рюкзаці, Кривий виставив хвору ногу вперед і зажурився. Дядько Йовхим довго дивився на нього, нарешті порушив мовчанку:

— Ну?

— Що? — скинувся командир загону.

— Та шо ж, скликай оте-го, як ви на його кажете... Собраніє, чи шо...

— Навіщо?

— Скликай, кажу.

— Кого скликати?

— Ну, бюро, чи шо воно в вас.

— Штаб?

— Еге. Скликай.

— І що я їм казатиму?

— Видно буде.

— Мені моєї влади не шкода. Я хотів її віддати вам, дядьку Йовхиме. Хіба ж я про це?

Дядько Йовхим тільки відкашлявся.

— Побалакаємо...

— А він каже — хто санкціонував? Так що ж воно виходить? Він мене прирівнює до отого... Олега Поповича? Хіба ж я не за радянську владу?

— Ось ти клич отой свій... штаб, а там воно все втрамбується. Каже «решеніє вищестоящих»?

— Вищестоящих...

— А хай би його поставило. Вище та ще раз вище. Й одкопитять же отаке-го! Клич, кажу. А то без тебе скличу. Забуваю тіки, як його той... Штаб!

Біля самого куреня вештався довготелесий Нестеренко, і Кривий махнув йому рукою.

— Шо? — спитав Нестеренко.

— Скликай усіх начальників! — замість Кривого, сказав дядько Йовхим.

— Осюди-и? — здивувався Нестеренко.

— Клич, а там побачимо, куди.

За якусь хвилину всі командири взводів і рот поприбігали. Дядько Йовхим, якого Кривий ще вчора відрекомендував комісаром загону, виліз надвір із куреня, роздивився довкруж і кинув:

— Ходьомте оно до того берестка.

Усі посунули за ним до дерева. Про що вони розмовляли — Кривий тільки здогадувавсь, але за годину той самий Нестеренко, переламавшись удвічі, ввійшов до Кривого:

— Вас той, ну, товариш комісар кличуть.

Кривий виліз і пошкандибав без костура до берестка, під яким зібравсь на раду штаб загону. На його превеликий подив, і всі троє білявих прибульців теж були там. Вони стояли купкою трохи осторонь і незалежно палили довгі тонкі цигарки, відомі всім любителям тютюну ще з мирного часу.

Кривий, про себе відзначив: хіба, стрибаючи з парашутом, належало брати в торбу «Казбек»? Він підійшов і став коло командира першої роти Головка. Той співчутливо подививсь на нього й ледь помітно моргнув, мовляв, слухай комісара.

Дядько Йовхим викашлявся й сказав:

— Так начить, так...

Але чи то збиравсь із думками, чи, може вагався вимовити те, що мав на думці, але він знову повторив ту саму преамбулу:

— Так начить, так... — І лише тоді повів далі: — Ми оце-го побалакали та й думаємо: нашо його так ото мінять командіра? Ге ж так? — звернувся він до присутніх. Усі схвально загомоніли. — Еге. Воно б, уроді, і не мудре діло: бий німця, шоб із його пір'я, начить, летіло, та ба. Як не можеш чого, то й не зробиш. Хоч би, начить, і мамалигу скрутить. А тут же, кажи, люди. Ге ж?

Командири закивали головами:

— Авеж люди!

— Ніс й живі.

— Так ми, начить, і кажемо: нашо його ше опитувать нового командіра, як є спитаний? Шо ше з того вийде — не знаємо, а з цього вже хліб. І, начить, ми кажемо: хай ше побуде, а тоді побачимо: ге ж?

— Авеж!

— Конєшно!

— А ці, начить, хай повоюють. Нам люди нада! І теєчки... рація нада. Шоб, начить, передавать, шо тут і як. Так я кажу?

— Так!

— Правильно!

— А ви шо двітите? — звернувся дядько Йохим до Білявого та його товаришів.

1 ... 227 228 229 ... 291
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яр"