Читати книгу - "Яр"

Білявий теж починав сердитися:

— Если хотите, чтобы я разговаривал с вами откровенно, могу. Кто давал вам разрешение организовать отряд?

— Як «хто»? — не второпав Кривий.

— А вот так. Было решение вышестоящих инстанций о том, чтобы поручить такое задание вам?

— Мені моя совість наказала! — вибухнув Кривий. — Совість! І ніяких тут санкцій не треба було.

— При других обстоятельствах вы могли бы понести и суровое наказание за такое самоуправство. Кстати, вы партийный?

— Ні.

— То-то же. И не надо спорить.

Білявий знову розмовляв тихо й розважливо, і нервування Кривого тільки підкреслювало, на чиєму боці психологічна перевага.

— Я пожаліюся в обком, — сказав дядько Йовхим і підвівся, щоб вийти, але радист, який не відступав од виходу, поклав йому руку на плече:

— Спокойно! Сядьте на место.

Та дядько Йовхим турнув його й таки вийшов. І доки радист намагався втягти його назад до куреня, навколо зібралися партизани.

— Разойдись! — не стримав себе радист.

Але Кривий ізсередини гукнув:

— Нехай стоять. Нехай чують.

І собі вийшов. Його більше не намагалися втримувати. Радист, нахиливши голову, пірнув у курінь, а Круть із дядьком Йовхимом подались до себе. Партизани спочатку юрмилися навколо куреня гостей, заглядаючи здалеку й тихо перемовляючись, потім потроху посунули до свого командира. І гомін увесь час наростав.

Сівши на своєму рюкзаці, Кривий виставив хвору ногу вперед і зажурився. Дядько Йовхим довго дивився на нього, нарешті порушив мовчанку:

— Ну?

— Що? — скинувся командир загону.

— Та шо ж, скликай оте-го, як ви на його кажете... Собраніє, чи шо...

— Навіщо?

— Скликай, кажу.

— Кого скликати?

— Ну, бюро, чи шо воно в вас.

— Штаб?

— Еге. Скликай.

— І що я їм казатиму?

— Видно буде.

— Мені моєї влади не шкода. Я хотів її віддати вам, дядьку Йовхиме. Хіба ж я про це?

Дядько Йовхим тільки відкашлявся.

— Побалакаємо...

— А він каже — хто санкціонував? Так що ж воно виходить? Він мене прирівнює до отого... Олега Поповича? Хіба ж я не за радянську владу?

— Ось ти клич отой свій... штаб, а там воно все втрамбується. Каже «решеніє вищестоящих»?

— Вищестоящих...

— А хай би його поставило. Вище та ще раз вище. Й одкопитять же отаке-го! Клич, кажу. А то без тебе скличу. Забуваю тіки, як його той... Штаб!

Біля самого куреня вештався довготелесий Нестеренко, і Кривий махнув йому рукою.

— Шо? — спитав Нестеренко.

— Скликай усіх начальників! — замість Кривого, сказав дядько Йовхим.

— Осюди-и? — здивувався Нестеренко.

— Клич, а там побачимо, куди.

За якусь хвилину всі командири взводів і рот поприбігали. Дядько Йовхим, якого Кривий ще вчора відрекомендував комісаром загону, виліз надвір із куреня, роздивився довкруж і кинув:

— Ходьомте оно до того берестка.

Усі посунули за ним до дерева. Про що вони розмовляли — Кривий тільки здогадувавсь, але за годину той самий Нестеренко, переламавшись удвічі, ввійшов до Кривого:

— Вас той, ну, товариш комісар кличуть.

Кривий виліз і пошкандибав без костура до берестка, під яким зібравсь на раду штаб загону. На його превеликий подив, і всі троє білявих прибульців теж були там. Вони стояли купкою трохи осторонь і незалежно палили довгі тонкі цигарки, відомі всім любителям тютюну ще з мирного часу.

Кривий, про себе відзначив: хіба, стрибаючи з парашутом, належало брати в торбу «Казбек»? Він підійшов і став коло командира першої роти Головка. Той співчутливо подививсь на нього й ледь помітно моргнув, мовляв, слухай комісара.

Дядько Йовхим викашлявся й сказав:

— Так начить, так...

Але чи то збиравсь із думками, чи, може вагався вимовити те, що мав на думці, але він знову повторив ту саму преамбулу:

— Так начить, так... — І лише тоді повів далі: — Ми оце-го побалакали та й думаємо: нашо його так ото мінять командіра? Ге ж так? — звернувся він до присутніх. Усі схвально загомоніли. — Еге. Воно б, уроді, і не мудре діло: бий німця, шоб із його пір'я, начить, летіло, та ба. Як не можеш чого, то й не зробиш. Хоч би, начить, і мамалигу скрутить. А тут же, кажи, люди. Ге ж?

Командири закивали головами:

— Авеж люди!

— Ніс й живі.

— Так ми, начить, і кажемо: нашо його ше опитувать нового командіра, як є спитаний? Шо ше з того вийде — не знаємо, а з цього вже хліб. І, начить, ми кажемо: хай ше побуде, а тоді побачимо: ге ж?

— Авеж!

— Конєшно!

— А ці, начить, хай повоюють. Нам люди нада! І теєчки... рація нада. Шоб, начить, передавать, шо тут і як. Так я кажу?

— Так!

— Правильно!

— А ви шо двітите? — звернувся дядько Йохим до Білявого та його товаришів.