Читати книгу - "Яр"

Братську могилу вирівняли вщерть із землею й прикидали зверху сухим листям — тільки місце запам'ятали, щоб повернутись сюди пізніше, коли прийдуть радянські війська.

Трофеїв було чимало, і головне — дефіцитні німецькі автомати, які не давали осічок, били точніше й удвічі далі за наші ППШ. Партизани оглядали нову зброю, чистили стару, латалися, прали білизну й відлежувались після важкого рейду.

А вранці наступного дня почалися неприємності. Їх ніхто не сподівався, тим більше з цього боку...

Уночі зв'язковий привів із Веприків трьох незнайомих. Це були ще досить молоді люди, усі, мов на добір, кремезні, високі та біляві.

— Парашутисти, — сказав вепричанин і пішов.

Прибульці показали документи, і Кривий кинувся їх обнімати:

— Нарешті! Ми давно чекали на вас, товариші! Якби ви знали!

Ще на початку весни він трьома різними шляхами послав через лінію фронту трьох партизанів, аби налаштувати зв'язки з «великою землею». Він уже думав, що всі загинули, аж, виходить, ні, таки один котрийсь пробився.

У парашутистів була гарна зброя й головне — рація. Рація, про яку Кривий давно мріяв. Тепер він і його хлопці зможуть передавати на той бік фронту відомості, яким і ціни немає: про дислокацію ворога, про його укріплення, рух військових ешелонів... Адже досі він послав тими трьома хлопцями зовсім мало даних; тепер усе ніде по-новому.

— Ану ж, увімкніть свою музику! — з нетерпінням напосівся Кривий. — Що воно хоч у світі робиться. Живемо ж, наче ведмеді, у цьому яру, нічого не бачимо й не знаємо.

Радист неохоче увімкнув приймач, і з ефіру зачувся голос Москви. Бої в районі Курська. Уперті бої, на виснаження, хто кого.

Усім кортіло послухати ще, та гості попередили:

— Батарей.

І тут нічого не можна було сказати. Батарей нових не дістанеш, отож і доведеться ощадити ті, що є.

— Ну, а де ж наші хлопці?

— Какие?

— Та ті, що сказали вам про нас.

Білявці потиснули плечима.

— Нам этого не гварили. Наше дело — выполнять приказ командования.

— Який же буде наказ?

Двоє з прибульців перезирнулись, а третій сказав:

— Нельзя ли об этом... завтра? Мы же все-таки устали.

— Будь ласка! Будь ласка! — похопився Кривий і гукнув з дверей куреня: — Нестеровський!

— Я! — скочив покликаний.

— Організуй там товаришам, що треба. Відпочити, попоїсти... Розумієш?

— Ясно.

— Давай.

Нестеровський разом із гістьми вийшов, а Дядько Йовхим сказав, коли надворі затихли кроки:

— Строгі товариші.

Він погодився взяти на себе роль комісара загону. Кривий заспокоїв його:

— Дарма. Може, вони партійні, то вже буде в нас і ціла партійна група: ви та їх троє...

Однак уранці відбулося досить несподівана розмова, яка зіпсувала й Кривому, і дядькові Йовхимові увесь настрій. До командирського куреня заглянув радист і коротко сказав:

— Зайдите к командиру.

Коли голова його зникла за продухвиною входу, Кривий із Йовхимом перезирнулись, проте пішли.

Радист повів їх аж до куреня, у якому ночували гості:

— Хто тут нас кликав? — поцікавився Кривий.

— Я, — сказав один із двох, що сиділи там. У нього були найсвітліші очі й стрімко підняті догори брови, чого вночі Кривий не встиг завважити. — Присаживайтесь.

Усі посідали, тільки радист лишився біля входу.

— Кузьма Трохимович, — обізвався Білявий. — Вы хорошо повоевали на славу нашей Отчизны...

— Дуже радий, — промовив Кривий.

— ...а тепер, когда пришел час решительной схватки, когда дорога каждая минута, командование решило, так сказать, поблагодарить вас за службу и взять руководство отрядом на себя.

У курені задзвеніла тиша.

— Яке... командування?

— Вам надо еще и уточнять? — посміхнувся Білявий.

— Хто ж його візьме на себе? — спраглими вустами прошепотів Кривий.

— Мы. Нас сюда послали не для того, чтобы мы развлекали вас легкой музыкой, а чтобы делали дело. Такой приказ. Обсуждению не подлежит.

— Я про таке не чув, — обізвався дядько Йовхим, глянувши на Кривого.

— А вы кто, извините? — холодно спитав Білявий.

— Комісар загону, — відповів за нього Кривий, а дядько Йовхим докинув:

— І секретар подпольного райкому партії.

— Сейчас в демократию играть некогда, — знову посміхнувся Білявий. — Отставим это на после войны.

— Що ж мені, стільки воював, а тетерки на піч лізти? Чи німцеві в зуби?

Кривий ще дужче зблід.

— Зачем так утрируєте, товарищ? Мы дадим вам возможность оставаться в отряде. Сделаем командиром взвода или даже... роты. И вы будете воевать до победы.

— Я не згоден, — сказав дядько Йовхим.

Товариш Білявого завважив:

— Приказы не обсуждать, любезный.

— Цей пост я можу передати тільки йому, — сказав Кривий, і щоки його, допіру бліді, мов крейда, пойнялися ріденькими рожевими плямами. Його кощаве обличчя набрало впертого вигляду.