Читати книгу - "Яр"

— Єсть! — вигукнув партизан і побіг поперек кульгавого командира.

У цей час пролупали перші постріли, спочатку рідкі й незагрозливі, але вони дедалі дужчали й ряснішали. Дядько Йовхим наздогнав Кривого вже в центрі. Той ішов, не зважаючи на свою хворобу, досить швидко.

— А міні ж куди?

— Ідіть поки що за мною, — повернув до нього спітніле обличчя Кривий. — Там побачимо.

Поки дійшли до станції, на дядькові Йовхимові сорочка прилипла до спини. Партизани вже хвилювались. Побачивши свого командира, вони кинулися до нього:

— Вже?

— Спокійно, — проказав Кривий. — Усі на місця! Де ротний?

— Оно! — показали йому.

— Усі на місця. Без паніки. Хай ротний прийде сюди. І всі взводні.

Заспокоєні діловим голосом командира загону, люди подалися назад, а незабаром прийшов командир другої роти, яка господарювала на станції, та всі підлеглі йому взводні.

— Коли ночуєте з центру три короткі черги з автомата — підпалюйте й відходьте. Відходитимете он туди, — показав він рукою. — Розчахнутий дуб знаєте де?

— Знаємо!

— Ото туди. А зараз — кожен на своє місце.

І він знову покульгав через місток, де й досі лежала перекинена будка вартового, а біля неї вже почорніла від сонця калюжа крови.

— Он подивися! — показав йому дядько Йовхим униз.

Кривий перехилився і тільки зневажливо махнув рукою.

— Хай полежить, зараз не холодно.

Дядько Йовхим здивовано зиркнув на нього, і він почав навіщось виправдовуватися:

— Який час, такі й жарти.

— Та веж...

— Я колись курки не міг зарізати.

Старий зітхнув. На мить у голові промайнула думка: а як же дружина? Та десь по той бік містечка, на сході, раптом почувся дужий вибух, і вони заквапилися:

— Мінами, гади...

Вибухи почастішали, та чувся й рівномірний стрекіт автоматів, і Кривий усміхнувсь:

— Тримаються.

Біля центру назустріч їм вибіг той самий зв'язковий:

— Мінами!

— Чую! — відповів Кривий. — Там один взвод?

— Один.

— Як тримаються?

— Та як...

— Послати туди ще кулемет з двома хлопцями.

— Єсть!

Партизан побіг виконувати завдання, а Кривий, знявши автомат із шиї й піднісши його над головою, дав три коротких черги.

З приміщень комендатури й поліції повискакували люди, але Кривий заспокоїв їх:

— Усе нормально!

Хвилини за три з-від станції почувсь один, тоді другий, третій і четвертий вибух.

Партизани повискакували знову.

— Нестеровський! — гукнув Кривий.

— Я!

— Біжи до млина! Хай кінчають!

— Багатій!

— Я!

— На цукровий завод! Скажи, хай і вони кінчають.

— Єсть!

Підійшов партизан у шкуратянці, переперезаній однією портупеєю, — командир першої роти Головко.

— Давай потроху, — сказав йому командир загону.

Ротний командир перепитав:

— Куди? Як було сказано?

— Так, до розчахнутого дуба, — відповів Кривий.

Той пішов виконувати розпорядження, Кривий постояв якусь часинку й кивнув дядькові Йовхимові:

— Ходімте й ми?

— Ходьом...

Оминувши собор на майдані, вони слідом за першою ротою подалися в бік Черкаського кутка. З вікон визирали перелякані люди, проводжаючи партизанів довгими похмурими поглядами. Дядько Йовхим бачив це й зітхав. Що буде з ними? І що буде з його Дунькою, коли знову повернуться німці? Серце болісно стискалось, і він звично потирав його долонею.

Коли вийшли до призначеного місця, де над яром розчепірив понівечене блискавкою гілля дуб, у містечку здіймалося три чорних стовпи диму. Горіла станція, горіли цукровий завод і млин. А бій на протилежному кінці тривав. Німці, певно, не шкодували мін, бо вибухи гупали один за одним, і дядько Йовхим спитав:

— А вони?

— Я послав связного, — відповів командир загону й скомандував: — Давай!

Підкоряючись помахові його руки, партизани почали спускатися до яру. Пішло довге й нудне заплутування слідів. Спершу подолали яр, вибралися на той бік і пірнули в ліс. Кожен ішов і якнайдужче тяг за собою ноги, щоб показати німцям, ніби партизани й справді тут були й витолочили все чобітьми. Тоді тим самим слідом повернулися назад у яр і пішли найглибшими річищем на північ.

Взвод, який прикривав їхній відступ, зробив те саме, і тепер німці безжально бомбардували ліс на протилежному березі яру, сподіваючись накрити в ньому партизанів. Але ні в ліс, ні, тим паче, в безодню яру заглиблюватись не наважувалися.

Перед світанком партизанський загін, лишивши ліворуч село Веприки, де до них приєдналася третя рота, упірнув у джунглі Далекого Яру. Тут на них чекав відпочинок і їжа, тепла, варена їжа, єдина втіха після поневірянь. Кузьма Трохимович Круть, важко впираючись ціпком у вогку лісову землю, не без приємності думав про це, як, певно, і більшість його вояків.

Але на них чекали й неприємні вісті.

Після вдалої операції загін ховав товаришів. Не рахуючи поранених, було втрачено