Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

— Ні, ні, дочко. Я ще з синочком по чарці вип'ю. Я його давно не бачив. Мотре! — гукнув на стару.

— Нащо ви гукаєте? — спитала Хведоська.

— Треба послати.

— Так ось ми з Оляною підемо.

— І то правда. Тільки мерщій! — Дівчата взяли гроші й побігли.

— Ну, синочку, розказуй.

Карпо ліниво сів, погладив бороду й сперся на ліктя.

— Нічого, тату. Працюю собі, заробляю гроші.

— Заробляй, сину. Гроші завжди згодяться… А це ж на тобі що? — Він рукою лапнув за костюма.

— Це мені товариш мій подарував.

Карпо аж прицмокнув.

— Прямо-таки подарував… гм. Видно, заможненький. Ще й добрий костюмчик. Ти так колись заглянь із ним до нас. Видно, порядний чолов'яга. Гм… Подарувати такого костюма… це ж гроші. Гм… Ну, а як там Галя?

— Нічого. Живуть собі. Вередує вона трохи.

— Так. Ну, а він не зобіжає її?

— Вона на ньому верхи їздить.

— Ось як. Ну, хай їздить. А от тобі не дай бог така.

Анатоль тільки гордо усміхнувся, мовляв, він не з таких. А Карпо продовжує.

— Якби взяв таку овечку, як Оляна, то ця буде тобі ноги мити й ту воду пити. І таки, як не кажи, дівча заможненьке. Нам до них не зрівнятись. Будеш хазяїном. О, про вовка помовка, а він і тут.

— Нас два вовки, — сказала Оляна, — цікаво, про якого йшла розмова. — Звичайно, Оляні дуже хотілося, щоб розмова йшла про неї.

— Та про того вовка, — сказав Карпо, — що здобич у руці тримає.

В Оляни заіскрились очі. Вона тримала в руці пляшку. Карпо поналивав чарки й гукнув Мотрю. Вона взяла чарку й спитала, за чиє здоров'я пити.

— Та за чиє ж, як не за гостей, — і показав на Анатоля та Оляну.

— Ну, жилаєм всього харошого, — та й проказала ціле оповідання побажань. Нарешті випив Анатоль, та так по-геройському, що батьки переглянулись.

— Та він у нас нівроку, хвалити Бога, — сказала стара.

— Вісімдесят рублів на місяць одержує, а скоро буде одержувать сто сорок карбованців, — сказав Карпо. Анатоль став іще більше собою пишатися і вже сам вірив у те, що про нього кажуть. Тим часом Карпо налив Оляні. Та засоромилась, затулила руками лице.

— Ой, дядю, я ж ніколи не пила.

— Та пий, дурна, — підтримувала Хведоська, що сперлася ліктями на дерев'яне ліжко й дивилася до столу. Оляна боязно протягнула руку до чарки, дивлячись на неї спідлоба, тоді швидко хильнула, а решту бризнула через голову на стелю, й там вималювався не то півник, не то собака.

— Тобою, Оляно, лише пишатись, — сказала Мотря. — Диви, Карпе, як вони обоє п’ють.

А Карпо тим часом подав чарку Хведосьці.

— Не хочу… — А очі блищать. Вона дивиться з цікавістю на чарку. — Не хочу, — сказала ще раз, узяла, вихилила її так само, як Оляна, змахнула решту на стелю.

— Ну, а як же, Толю, в городі? — почав Карпо.

— Та нічого.

— Біда. Одне горе та й годі, сину: беруть і беруть, щоб їх за печінки брало.

Потім звернувся до Оляни.

— Скільки твій батько цей раз продналогу заплатив?

— Сімсот карбованців, — одказала Оляна.

— О, чув, сину? От шкуродьори. От анцихристи. Отож і мені. Давай і давай. Життя немає. Робиш, як проклятий, так ніхто й не бачить. Помолитися ніколи, так цього, бач, не вчитують. — Карпо рукою махнув коло носа, зігнав муху і ще дужче викрикнув. — А повези продати що, так за безцінь оддаєш, — знов зігнав муху, — зате в них не докупишся. Кинься купити чоботи, одежі, — знов зігнав муху, — то здеруть із тебе в три шкури, а повези картоплі, — муха не покидає носа, — або пш… та бісової душі муха, де ти в чорта взялася. — А муха знов сіла на носа. — Ну, не гріх? — Карпо встав і махнув коло носа рукою. — Н-н-нечиста сила. — Нарешті муха одлетіла від носа й сіла Анатолеві на руку. Дівчата пирснули зо сміху. Засміявся й батько.

— Та воно якби дешево, — сказала Мотря, — то якось би й жили. Тільки й нашого, що немає.