Читати книгу - "Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія"

Моя, так саме моя, Ліза стоїть як укопана та не подає ознак життя. Здається, ніби в цей момент вона не те, що перетравлює інформацію, її мозок блендериться. Спустошені очі геть - чисто мертві й не подають видимих ознак життя, тільки повіки бездумно виконують свій завчений хід. Я повинен з нею поговорити зараз же, я не можу покинути її в дикій метушні думок.

- Юрію Григоровичу, Ви вибачте, але мені необхідно відкланятися.

- Звісно, які питання. Завтра ми побачимось і зможемо багато про що поговорити. Передайте дружині від мене привіт – а це вже було як то кажуть: «як серпом по яйцях».

- Дякую.

Відвертаюсь від гостя і дивлюсь на розтоптану Лізу. Не так я хотів, аби все відбулось.

- Єлизавета Миколаївно, ходімо обговоримо пацієнта новоприбулого.

– Що?

- Пацієнта обговорити треба, чи Ви забули?

- Так, напевно я забула.

Ліза ледве ворушить ногами, ідучи за мною лікарняним коридором. Поки нікого немає поруч, я підхопив її під лікоть, щоб довести цього пташеня швидше до кабінету. Двері. Поворот ключа. Увійшли. Удар.

- Лізо, я розумію твої почуття і хочу ... - потираючи праву щоку намагаюся порозумітися, але дівчина не залишає мені шансів.

- Ти мерзотник, негідник, виродок, ти не чоловік, а справжнісінька жертва аборту – оглушливо кричить Ліза в намаганні знову мене вдарити по пиці. Мені не шкода, та все ж таки я перехоплюю її руки й утримуючи їх притягую її до себе.

- Ось останнє було трохи прикро, але все безперечно заслужено, як не крути. Ліз, я закликаю до твого світлого розуму, спробуй почути мене. Я хотів тобі все розповісти, але щоразу мене щось зупиняло.

- Дай-но подумати, напевно, тебе зупиняв засунутий язик у мій рот? Тоді добре, це вагома причина бути цапом безмовним. Тупа ти жуйна тварина – в пів-голосу їдко відповідає мені моя Єлизавета.

- Лізо, ну дай мені все спокійно пояснити! Прошу тебе, дай мені кілька хвилин.

- У тебе до цього був час, Олексію Михайловичу і якщо Ви не змогли викроїти на це досить важливе повідомлення про особисте життя час, то говорити нам більше нема про що.

- Ти мені дорога, Лізо.

- Мабуть, не більше, ніж дворовий собака, якщо так вчинив зі мною. Коли збирався сказати? Ось чого ти чекав? Невже ти не міг вирішити з ким залишитись?!

- Я справді думав про це.

- І що ти вирішив?

- Зараз це не важливо, я думав про це під час від'їзду, вчора я…

- Справді не має значення. Якщо ти збирався навіть у думках залишити свою дружину і піти до мене ... Льош, це жахливо, адже ти й зі мною так вчиниш через час.

Я не витримую її пильного погляду, у мене як у школяра підгинаються ноги та щоб взяти хоч трохи себе в руки, я відпускаю її руки та відвертаюся до вікна.

- Ліз, я вибрав не тебе, але вибрав сім'ю лише через доньку. Моя дитина не винна у тому, що я …

- Виродок, Олексію Михайловичу, негідник і виродок.

- Нехай і так, але Ліза, я…

- Мені більше не цікаво, ми з вами колеги доти, доки я не знайду іншу роботу. Гарного дня, Олексію Михайловичу.

Двері зачинились. Дихай. Дихай. Дихай…

У наступну секунду ваза, кинута мною в брязкіт розбиває дзеркало. Я не можу передати сам собі весь спектр емоцій, що зараз в мені вирує. Вазон з квітами летить прямісінько в щойно закрити двері. Я готовий дерти на собі волосся і не знаю…

*Стукіт у двері*

- Олексію Михайловичу, там надходить пацієнтка... Льоша, Боже, що трапилося? – Неля Іванівна явно спантеличена склом на підлозі.

- Так виглядає розпач, люба Неллі.

- Льошо, щось із дружиною чи дочкою?

- Ні, я знаю твоє ставлення до мене і, своєю чергою, хочу сказати, що ти мені як мама. Ти ж мене знаєш з дитинства,  але я зможу тебе здивувати. Проблема є, з…

– Вона теж дуже переймається. Ну що ж ти Лізі одразу не сказав про сім'ю?

- Звідки ти знаєш? Але …

- Ну, я ж не сліпа. Та й у вас все на обличчях написано.

- І що мені робити?

- Льош, а що ти для себе вирішив?

- Залишитися з дружиною.

- Значить, викинь із голови Єлизавету, а зараз іди на огляд хворого.

- Але як я зможу викинути її зі свого серця?

- Я не маю на це відповіді. Та ти зробив свій вибір і вона в ньому програла.

Ліза весь день уникає мене, але це анітрохи не дивує. Мені нічого не залишається, як грати в її гру теж.

***Ліза***

Це неймовірно безглуздо, але моє життя поділилося надвоє. Виявляється це так боляче бути такою дурною. Адже я жодного разу не запитала, а чи є в нього хоча б хтось! Я як маленька, вірила, що чоловік у його роках чекає на ту саму. Боже, що за ідіотка. Жила собі спокійно без мужиків і горя не знала, а тут закохалася вперше за довгий час і все життя пішло в смітник, по іншому й не скажеш. Як же боляче згадувати його поцілунки вчора, як він мене торкався. Особливо боляче розуміти, що після мене він так само цілував свою дружину по приходу додому. Мене немов пропалює, в мене палають нутрощі. Грає симфонія з ревнощів та злості. Як же я зможу прибрати його з голови та серця?

Сьогодні ноги самі вели мене додому, стежка витоптана роками, а думки були в далекому минулому вчорашнього дня.

- Сонечко, йди вечеряти, я така голодна.

- Привіт мам. Сьогодні без мене, я йду спати.

- Сонечко, що трапилося?

- Ти пам'ятаєш мого начальника?

- І? Він тебе звільнив?

- Це був би найкращий варіант, мам.

- Не томи ж, Єлизавета.

- Він одружений і має дочку 4 роки, мам. - Зриваюся вперше за день і не можу контролювати емоції. Сльози так і плинуть з мене.

- О Боже. Єлизавета, він…

- Нічого не було, окрім поцілунків. Мама. – сльози не припиняються, загрожуючи потопом моєму будинку – Я, як дурепа, закохалася. Що мені тепер робити?

- Іди в душ і змий із себе цей день. Все просто сонечко, погані дні підлягають змиву та знеособленню. Мені завжди це допомагало.

- Ти не ображайся, але це найбільша дурість, яку я чула.

- І що ж ти тоді робитимеш зараз? Маєш якийсь план?